Господарі відмовилися від нього через зовнішність, але його історія отримала несподіване продовження

За місяць Романа відсторонили від управління салоном. Формулювання було обережним — на час перевірки, але постійні клієнти вже знали достатньо, щоб робити висновки. Після скарги й допомоги юриста, якого порадив Степан, Олесі виплатили утриману зарплату. Гроші не відшкодовували ні сорому, ні безсонних ночей, ні того ранку біля стійки, та за кімнату вона змогла заплатити одразу за два місяці.

Валерія письмово відмовилася від прав на щеня. Не тому, що розкаялася, — радше тому, що хотіла швидше закрити неприємну історію й більше не повертатися до неї. Документи оформлювали в клініці. Пончик сидів у сумці в Олесі й уважно стежив круглими очима за кожним рухом. Степан поставив печатку, передав папери й тихо усміхнувся.

— Тепер за документами він належить вам.

Увечері Богдан розглядав паспорт щеняти так серйозно, ніби тримав у руках не ветеринарний документ, а справжню нагороду.

— Тобто він тепер не нічий? — спитав він.

— Тепер він наш, — сказала Олеся.

Вона влаштувалася адміністраторкою в ту саму клініку, де працював Степан. У перші тижні здригалася від будь-якого різкого тону, перераховувала касу по кілька разів, прокидалася вночі з думкою, що знову не встигла чогось довести. Дарина інколи писала: «Як ви там?» Олеся відповідала не одразу. Зізнання не стирало образи, але біль уже не обпікав так, як у перші дні.

Пончик ріс кумедним і зворушливим. Вуха в нього лишилися надто круглими, мордочка — зовсім не така, яку обирають для глянцевих фотографій. Зате очі були уважні, теплі, живі. Іноді перехожі усміхалися, помітивши його в сумці біля стійки:

— Який кумедний ведмежатко.

І щоразу Олеся згадувала, як це саме слово колись прозвучало біля сміттєвих баків із презирством. Тепер воно було іншим — добрим, м’яким, майже лагідним. Від цього всередині підіймалася тиха вперта ніжність.

Одного разу до клініки зайшла літня жінка з котом у переносці. Поки оформлювали картку, вона помітила Пончика й похитала головою…