Хлопчик тихо прочинив двері й ступив до квартири. Не було звичного: «Мамо, я вдома!». Жінка відразу помітила щось дивне

Це запитання прозвучало так тихо, що Лариса ледь розчула. Але саме від цієї тихості їй стало особливо важко.

— Єгоре…

— Мам, він лежить на залізі. Там мокро. Він увесь брудний. Він дивився на мене так… ніби просив, але боявся.

Лариса ковтнула. Їй хотілося сказати щось певне, таке, що відразу заспокоїть сина. Але жодних справжніх гарантій у неї не було.

— У собак є шерсть, — промовила вона нарешті. — Можливо, він вуличний і звик до холоду. Може, за ніч усе минеться. Ми вранці обов’язково подивимося.

Єгор зрозумів, що сперечатися марно. Він повільно розстебнув куртку, ніби кожен рух давався йому через силу. Черевики зняв не відразу: нахилився, завмер, потім усе-таки розв’язав шнурки. Лариса мовчки допомогла йому прибрати одяг. Їй хотілося обійняти сина, але вона відчувала, що зараз він увесь натягнутий, мов струна, і будь-який зайвий рух може тільки зірвати його стримувані сльози.

Він пройшов у ванну і ввімкнув гарячу воду. Пара піднялася над умивальником, пальці поступово почали відтавати, шкіра почервоніла й защипала. Але тепло не доходило до того місця, де сидів страх. Перед очима все ще стояв темний провал люка, брудний сніг довкола, мокрі краї металу і двоє очей унизу — блискучі, перелякані, сповнені болю.

Єгор бачив цього собаку так виразно, ніби той лежав не на сусідній вулиці, а просто перед ним. Худе тіло, скуйовджена шерсть, рудуваті плями на морді, звичайний дворовий пес, на якого в інші дні він, можливо, просто глянув би й пішов далі. Але тепер він перестав бути «просто собакою». Він став живою істотою, яка страждала, дихала в темряві й не могла вибратися.

Він не знав, скільки часу той провів там. День? Кілька годин? Із ночі? Від цих запитань у животі підіймалася важка нудота. Єгор намагався уявити, як пес опинився внизу: упав сам, його загнали, він сховався від інших собак, від людей, від холоду? Але що більше думав, то страшніше ставало. Головне було не в тому, як він туди потрапив. Головне — він був там зараз.

Увечері Єгор гуляв із приятелем. Зима того дня здавалася майже м’якою: мороз не щипав обличчя так сильно, як зазвичай, але сніг лежав щільним білим шаром, а під ногами поскрипував сухо й дзвінко. Хлопчаки довго каталися з гірки. Спочатку на санчатах, потім просто на ногах, розбігаючись і ковзаючи вниз, розкинувши руки в боки. Вони сміялися, падали, підводилися, знову дерлися нагору, сперечалися, хто проїхав далі…