Інспектор грубо повівся з документами пенсіонера, не підозрюючи, хто невдовзі з’явиться поруч

Голос у нього був негучний, низький, із глухуватою хрипотою. Так говорять люди, яким колись доводилося віддавати розпорядження там, де шум, темрява і страх заважають чути звичайні слова.

— Там усе гаразд, — вів далі Віктор Павлович. — Огляд машини пройдено, страховка є, водійське посвідчення при мені. З якої причини ви так розмовляєте? Швидкість я не перевищував.

Єршов не відповів. Він вихопив із прозорої папки посвідчення й реєстраційні папери, покрутив їх у руках із таким виглядом, ніби тримав не документи, а непотрібні фантики, а потім кинув на запилене узбіччя.

Лаптєв задоволено пирхнув і дістав телефон. Йому явно хотілося записати те, що відбувається, — не для протоколу, звісно, а для якогось закритого чату, де такі ролики зустрічали схвальним сміхом.

— Ти мені ще правила будеш пояснювати, діду? — Єршов підійшов упритул, майже торкаючись старого грудьми.

Від нього тхнуло різким дорогим одеколоном, перемішаним зі спекою і запахом недавньої їжі.

— Підозрілий ти якийсь, — протягнув він. — Машина древня, руки трусяться. Що везеш? Заборонене?

— Або в багажнику сюрприз, — додав Лаптєв, уже тримаючи телефон вище. — Давай відкривай.

Віктор Павлович не ворухнувся. Його погляд опустився до паперів, що лежали в пилюці. Один аркуш розгорнуло вітром, і дрібний пісок почав забиватися в згини…