Коли лікарі повідомили, що дружині, яка помирає, лишилося жити не більш як три доби, чоловік міцно стиснув її руку й, ледве приховуючи тріумф, прошепотів: «Нарешті я дочекався!»

Уже вранці Олег розташувався в робочому кабінеті Лариси, подумки називаючи його своїм. Перед ним лежали виписки, папери на нерухомість і договори оренди. Три роки терпіння й ретельно розіграного кохання, як йому здавалося, нарешті принесли бажане. За вікном палало осіннє листя, у шафі стояв колекційний коньяк, у домі все дихало багатством, яке він уже привласнив.

Зателефонувала Альона Гриценко. З коханкою Олег заговорив бадьоро й лагідно, повідомивши, що Лариса померла від печінкової недостатності й ніхто не поставив зайвих запитань.

— Ти певен, що слідів не знайдуть? — запитала Альона.

— Я давав потроху й розтягнув усе на місяці. Речовина швидко розпадається. Навіть якщо комусь спаде на думку перевіряти, довести нічого не зможуть.

— А заповіт?

— Жодного заповіту немає. Я дізнавався. Дітей у неї не було, все майно належало їй, тож тепер успадковую я. За пів року оформлю активи, продам клініки й приміщення, а потім ми поїдемо за кордон. Грошей вистачить надовго.

Альона порадила не квапитися й далі вдавати горе. Олег самовпевнено відповів, що вдавати вміє краще за будь-кого, закінчив розмову й налив собі коньяку.

Його задоволення перервала літня покоївка. Почервонілі очі виказували, що вона справді оплакувала господиню.

— До вас Максим Романович Левченко.

Ім’я адвоката насторожило Олега. Лариса довіряла цій людині всі серйозні юридичні питання, а його спокійна уважність завжди дратувала. Левченко увійшов без вітального рукостискання, висловив співчуття й поклав на стіл папку.

— Учора ваша дружина оформила заповіт.

Олег не відразу зрозумів почуте.

— Учора? Вона майже не приходила до тями.

— Її стан оцінив незалежний лікар. Документ посвідчений нотаріусом у присутності свідків, уся процедура записана. Лариса Михайлівна розпорядилася майном на користь іншої людини.

Олег схопився, вдаривши долонею по столу.

— Назвіть спадкоємця!

— Ім’я буде офіційно оголошене завтра вранці в нотаріальній конторі. Раджу прийти з власним юристом і заздалегідь приготуватися до того, що рішення вам не сподобається.

Олег закричав, що хвора дружина нічого не розуміла і він негайно звернеться до суду. Левченко нагадав про лікарський висновок, відеозапис і свідків, а тоді пішов, не вступаючи в суперечку. Залишившись сам, Савчук кілька разів перечитав папери, що лежали перед ним, хоча вже не бачив рядків. Потім зателефонував Альоні й вимовив лише: «У нас катастрофа».

До візиту адвоката він уже подумки продавав майно, обирав нове життя й не сумнівався, що найнебезпечніша частина плану позаду. Тепер упевненість змінилася гарячковим перебором версій. Олег намагався зрозуміти, хто допоміг Ларисі, що саме вона встигла розповісти і чи знають про лабораторні аналізи. Але ставити ці запитання Левченкові було запізно: будь-який інтерес міг видати більше, ніж допустимо для скорботного чоловіка.

На оголошення вони прийшли разом. Альону Олег представив близькою знайомою родини, яка підтримує його після втрати. У кабінеті вже чекали нотаріус, Левченко й Ірина. Самої спадкоємиці не було: адвокат пред’явив оформлене доручення на представлення її інтересів.

Коли пролунало ім’я Дарини Мельник, Олег вирішив, що недочув. Він ніколи раніше не зустрічав цю жінку й зажадав пояснити, ким вона доводиться Ларисі.

— Вона працювала санітаркою в клініці, — спокійно відповів нотаріус. — Згідно з документом, Дарина Андріївна є єдиною спадкоємицею.

Альона міцно стиснула Олегові зап’ястя, стримуючи його від спалаху. Він постарався говорити рівно, доводячи, що Лариса майже не знала дівчину й не могла добровільно віддати їй статки. Левченко розклав перед ним медичний висновок і повідомив, що закон не зобов’язує заповідача пояснювати свій вибір.

Майно, створене Ларисою до шлюбу, не вважалося спільним. Олег зберігав лише власний автомобіль, заробіток і особисті заощадження за три роки. Дім, клініки, комерційні приміщення й рахунки переходили Дарині.

— Отже, мені не залишили нічого? — глухо перепитав він.

Нотаріус ще раз пояснив становище, а Олег майже не слухав. Три роки брехні й повільного отруєння обернулися тим, що все отримувала незнайома санітарка. Він зажадав її адресу, але Левченко відмовився розкривати місцеперебування довірительки. Зустрічатися з ним вона також не збиралася.

Савчук пообіцяв оскаржити документ. У відповідь адвокат перелічив докази вільної волі Лариси: висновок спеціаліста, нотаріальне посвідчення, двох свідків і безперервний запис процедури. Жодної очевидної лазівки не лишалося.

Що спокійніше говорив Левченко, то виразніше Олег відчував власне безсилля. Він звик вважати Ларису вже приреченою і тому не допускав, що вона здатна діяти. Тепер кілька підписаних аркушів перекреслювали роки розрахунку. Присутні бачили вбитого горем чоловіка, обуреного дивною волею покійної; лише Альона розуміла, що за його блідістю ховається не скорбота, а паніка людини, позбавленої плати за злочин.

На вулиці Олег похитнувся, і Альона підтримала його за лікоть.

— Усе пропало, — видихнув він.

— Поки що ні. Знайдемо дівчину, запропонуємо гроші, налякаємо, змусимо відмовитися. У мене є знайомі, які вміють розшукувати людей. Дай їм кілька днів.

Олег погодився. Навіть помираючи, Лариса зуміла позбавити його мети, заради якої він так довго вдавав. Але визнати поразку він не міг і вже уявляв, як змусить випадкову спадкоємицю повернути «його» статки…