Коли привезли тяжко пораненого солдата, мати подивилася на нього й сказала лише кілька слів

— Забирати будете? — недовірливо спитала працівниця Марину. — Тільки одразу попереджаю: пам’яті в нього немає, ходити він не може. Потім назад не привозьте. Раз є рідня, оформити його на чуже утримання вже не вийде.

Марина чула ці слова, але думала зовсім про інше. Її власний син, найімовірніше, вже ніколи не повернеться. Надія, з якою вона прийшла сюди, розсипалася на порох. Але перед нею лежав інший молодий чоловік — чужий, покинутий, приречений повільно згасати в цьому брудному місці.

Вона не змогла б жити далі, знаючи, що залишила його тут.

Марина забрала Кирила додому.

Він радів тихо, майже по-дитячому: у нього з’явилася сім’я. Він намагався згадати хоч щось — обличчя матері, дім, своє минуле, але пам’ять залишалася замкненою, ніби за товстою стіною. Марина не гаяла часу. Возила його до лікарів, оформлювала обстеження, запрошувала додому фахівця для занять. Кожен день був тяжким: вправи, біль, утома, знову вправи. Але потроху Кирилові ставало краще.

Марина доглядала його як рідного. Витратила майже все, що мала, відмовилася від звичних дрібниць, перестала думати про себе. І не шкодувала. Бо людина, яку вона витягла з безнадії, почала повертатися до життя.

Коли Кирило зміцнів настільки, що став більше говорити й ставити запитання, Марина наважилася відкрити правду. Вона сказала, що не є його рідною матір’ю. Розповіла, як прийшла до пансіонату в пошуках свого сина і чому не змогла залишити його там.

Кирило довго мовчав. Потім лише стиснув її руку. Образи в ньому не було. Радше розгублена вдячність і ще сильніше бажання зрозуміти, ким він був до тієї чорної порожнечі в пам’яті.

Марина теж хотіла знайти його справжніх близьких. Їй уявлялася мати, яка, можливо, плаче ночами, шукає сина, сподівається, що він живий. Вона почала розпитувати, піднімати старі відомості й нарешті дізналася: коли Кирила привезли до міста, його намагалися передати жінці, яка могла бути його матір’ю. Але та не визнала його.

Марина вхопилася за цю ниточку. Вона написала Вірі Петрівні листа. Обережно спитала, чи повернувся її син зі служби. Написала, що в неї живе молодий чоловік, який втратив пам’ять після поранення. Фізично він помітно відновився, майже не обмежений у рухах, прогрес величезний, але минуле до нього так і не повернулося. Можливо, її син міг щось знати про цю людину.

— Мамо, — Даша кілька разів покликала Віру Петрівну, помітивши, як та зблідла над листом. — Що там?