Ліда віддала стару куртку чоловіка безхатькові, не підозрюючи, що в підкладці захована записка

Аптека називалася «Добра аптека», хоча слово «добра» на вивісці давно вигоріло і ввечері читалося лише наполовину. Оксана працювала тут шостий рік. Спочатку звичайною фармацевткою, потім старшою, хоча насправді додалося лише право закривати касу, приймати частину накладних і відповідати за те, щоб усі полиці до ранку мали пристойний вигляд. Грошей стало трохи більше, але не настільки, щоб це змінювало життя.

І все ж вона трималася за це місце. До дому недалеко, колектив невеликий, без гучних інтриг, а завідувачка, Валентина Григорівна, уміла вимагати, не лізучи в душу. Оксані цього було досить. Вона не чекала від роботи радості. Хотілося тільки порядку, передбачуваності й відчуття, що хоча б тут від неї залежить більше, ніж удома.

Ранок в аптеці починався з одних і тих самих рухів: підняти жалюзі, увімкнути світло в торговельній залі, перевірити холодильник із препаратами, яким потрібна особлива температура, протерти скло вітрин, розставити коробочки, що лишилися з вечора. За двадцять хвилин з’являвся перший покупець. Найчастіше літня жінка по таблетки від тиску або чоловік із пом’ятим обличчям, якому терміново потрібно було щось «для шлунка» після вчорашнього.

Оксана розмовляла з усіма рівно. Не лагідно до нудотності, але й не холодно. Вона вміла пояснити простими словами, чим одні ліки відрізняються від інших, підказати дешевший засіб, попередити, коли краще звернутися до лікаря, а не купувати третю упаковку навмання. Покупці це відчували. Дехто спеціально ставав до її віконця, навіть якщо біля сусідньої каси нікого не було.

До обіду втомлювалися не ноги і не спина, а якась внутрішня частина, яку не можна було розім’яти. Ті самі скарги. Ті самі коробки. Ті самі запитання, поставлені крізь скло. Іноді Оксані здавалося, що вона сама стала товаром за вітриною: стоїть, усміхається, дістає потрібну упаковку, натискає кнопки, а справжнє життя минає за дверима з дзвіночком, що дзенькнув на вході й на виході.

Додому вона поверталася близько сьомої. Піднімалася пішки на четвертий поверх, хоча ліфт іноді все ж працював, і ще до того, як відчинити двері, розуміла, чи вдома Олег. За запахом. Якщо зі щілини тягнуло тютюном і смаженою олією, значить, він уже прийшов. Якщо в квартирі було порожньо й прохолодно, значить, знову десь ходив до пізнього вечора.

Того дня пахло сигаретами. Олег сидів на кухні в спортивних штанях і розтягнутій футболці. Перед ним стояла сковорідка з рештками картоплі й відкрита банка риби в томатному соусі. Телефон лежав екраном догори, на ньому миготіло листування, але щойно Оксана ввійшла, чоловік лінивим, майже непомітним рухом перевернув його склом донизу.

— Привіт, — сказала вона, ставлячи сумку на табурет.

— Угу, — озвався він, не підводячи погляду.

— Як день?

— Нормально. А в тебе?

— Як завжди.

На цьому розмова скінчилася. Вона перевдяглася, вимила руки й узялася готувати вечерю заново. Олегова картопля не рахувалася: він смажив її так, що олія долітала до плитки на стіні, а шматки виходили водночас підгорілими й сирими всередині. Оксана дістала з морозилки курячі стегна, поставила каструлю на вогонь, нарізала моркву й цибулю для салату.

Вони давно перестали по-справжньому розмовляти за вечерею. Не тому, що щовечора сварилися. Просто слова вичерпалися. Колись Олег умів розповідати смішно, міг раптом підійти ззаду, обійняти, сказати якусь дурницю, від якої вона сміялася до сліз. Тоді він працював майстром на будівництві, приносив гроші, лагодив розетки, сперечався із сусідами через лампочку в під’їзді й здавався людиною, на яку можна спертися.

Потім будівництво закрили, бригада розійшлася, а нову роботу Олег шукав так, ніби вона мала сама постукати у двері. На складі він протримався місяць і пішов, пояснивши, що «за такі гроші спину ламають тільки дурні». З якимось знайомим їздив на заробітки, але повернувся за два тижні без грошей і з таким обличчям, ніби весь світ перед ним винен. Після цього три місяці сидів удома, дивився ролики про швидкий бізнес і казав, що просто ще не знайшов «свою тему».

За останній рік його кидало з боку в бік. То він розповідав про перевезення, то про торгівлю, то про посередництво, у яке треба всього лише вкласти початкову суму, а далі все піде само. Оксана слухала, кивала, варила супи, купувала продукти, платила комунальні рахунки й рахувала зарплату до наступної получки. На Олега вона давно не розраховувала. Не з помсти й не з холодності, а тому що здоровий глузд теж колись утомлюється чекати…