Максим приїхав із сином на весілля врятованого друга
Максим зупинився, і вона, підбігши, взяла його за руку:
— Мене Світлана звати. А тебе?
— Макс.
— Максику, любий, допоможи! Я так змерзла. Розумієш, сьогодні в моєї подруги день народження, вона святкує тут, на краю селища, на дачах. І ми з нею посварилися. Я розвернулася й пішла, не подумала, що робитиму тут, у незнайомому місці, ще й у такому вигляді.
— Може, провести тебе назад до подруги?
— Ні-ні, що ти! Я не хочу туди! А ти з ким живеш?
— Сам. Я винаймаю тут невеличкий будиночок. А сам я не місцевий, — казав Максим, знімаючи куртку й закутуючи в неї дівчину.
— Ой, а ти не змерзнеш?
— Ні, я звик до холодів. Ваша зима з нашою не зрівняється.
— А, то ти з холодних країв, так? А що тоді робиш у наших краях?
— Я виховувався в дитячому будинку з тринадцяти років, мої батьки загинули, вони працювали на лісозаготівлях. Якось під час сплаву лісу річкою мама впала з порома. Батько стрибнув за нею, хотів урятувати, так їх обох і затягло під плоти. А я залишився сам. Є в мене, звісно, дядько, мамин брат, але в нього велика сім’я, куди йому було ще й мене брати.
Розмовляючи, вони дійшли до невеликого будинку, де жив Максим, і Світлана із задоволенням зігрілася та повечеряла разом із ним.
— Послухай, є одна заковика, — ніяково промовив Макс. — Тут лише один диван, більше спати ніде.
— Ну й гаразд, — несподівано легко погодилася дівчина. — Отже, спатимемо разом. Ти ж не проти? І не виженеш мене надвір?
— Ні. Але якщо хочеш, я можу викликати тобі таксі.
— Не треба, сьогодні в мене день пригод. І я не збираюся від них відмовлятися.
— Ти не пошкодуєш, що довірилася мені.
Того вечора вони довго не спали, пили чай і розмовляли.
— Мені місяць тому виповнилося вісімнадцять років, — казала Світлана. — Тепер я самостійна, роблю що хочу. Мої батьки — люди зайняті, їх майже ніколи не буває вдома. А я сама собі рада.
— Чим ти займаєшся?
— Студентка. Вивчаю мови. А ти?
— А я працюю в автосервісі.
Нарешті, наговорившись, вони міцно заснули й прокинулися вранці в обіймах одне одного…
