Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Ранкова рутина не лишала місця для сумнівів: нагодувати Мілу, вмити, переодягти, зібрати змінний одяг, перевірити пляшечку, самій встигнути привести себе до ладу. Я рухалася квартирою швидко, як людина, що давно вивчила маршрут мінним полем.

Тарас з’явився на кухні, коли я вже застібала сумку. Свіжий, гладко поголений, у сорочці без жодної складки. Він виглядав так, ніби спав десять годин, а не приїхав уночі.

— Доброго ранку. Каша лишилася?

— У каструлі, — кинула я, перевіряючи, чи не забула запасний боді.

Він підійшов, легко поцілував мене в щоку. Цей поцілунок був настільки звичним, що вже майже нічого не означав. Не ніжність, не бажання, не участь — жест із колишнього життя, яке ми обоє продовжували зображати з ввічливості.

— У мене сьогодні знову допізна, — сказав він, наливаючи собі чай. — Нараду перенесли. Ти впораєшся?

Я навіть не повернулася одразу. Запитання було дивним, бо іншого варіанта в мене ніколи не було.

— Впораюся.

— Я справді не можу скасувати. Там керівництво, підрядники…

— Я сказала, впораюся.

Він кивнув, ніби питання вирішене. Ярина, наша няня, мала прийти о восьмій. Спершу я вірила, що нам пощастило, але невдовзі почалися її «обставини»: заняття, застуда, телефон поза зоною. Кожен такий день перетворював моє життя на пожежу.

О восьмій п’ятнадцять, коли я стояла в передпокої з Мілою на руках, телефон пискнув повідомленням. Ярина написала, що захворіла, висока температура, прийти не зможе, дуже перепрошує.

Я перечитала повідомлення тричі. Слова не змінювалися. У голові одночасно спалахнули презентація, інвестори, Богдан Ілліч із його рівною усмішкою і порожнє крісло в переговорній, де мала сидіти я.

— Що там? — спитав Тарас.

— Няня не прийде.

Він насупився, але радше від незручності, ніж від тривоги.

— Погано. Мені ніяк, Оксано. Зовсім ніяк.

Я не стала відповідати. Уже знала, кому подзвоню: людині, яка не відмовить, навіть якщо їй важко, очі після операції втомлюються, а пам’ять інколи підводить.

Я набрала маму.

— Мамочко, пробач, у мене катастрофа. Ярина зірвалася, а в мене сьогодні зустріч, від якої залежить увесь рік. Ти можеш посидіти з Мілою? Я привезу її до тебе.

Мама помовчала кілька секунд. У цій паузі я встигла відчути себе поганою донькою.

— Звісно, вези, — нарешті сказала вона тепло. — Що ти питаєш? Будемо з моєю маленькою господинею пироги стерегти.

— Дякую. Ти мене справді врятувала.

Тарас уже стояв біля дверей.

— Домовилася? Чудово. Я побіг.

Він пішов, а я лишилася в передпокої з дитиною, сумками й важким відчуттям, що все моє доросле, успішне життя тримається на маминих «звісно»…