Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Дорога до маминого дому розтяглася болісно. Машини стояли щільним потоком, час підбирався до критичної позначки, а я перебирала слайди презентації й лаяла себе за те, що знову втягнула маму у свої проблеми. Міла сонно сопіла в автокріслі, і цей звук утримував мене від паніки.

Коли міська метушня лишилася позаду й машина звернула на тиху дорогу між деревами, я вперше за ранок видихнула. У відчинене вікно потягло вологою землею й сосною. Біля маминого ґанку вже стояла Галина Петрівна у в’язаній кофті, накинутій поверх домашньої сукні. Вона усміхалася, але я одразу помітила втому в неї під очима.

— Приїхали мої дівчатка, — сказала вона, приймаючи в мене напівсонну Мілу.

— Мам, пробач. Ось харчування, ось серветки, ось змінний одяг. Якщо буде температура, якщо вона почне дуже вередувати — одразу дзвони.

— Оксаночко, перестань тараторити. Я тебе виростила, з онучкою теж упораюся. Їдь і не забудь сама поїсти.

Вона погладила мене по зап’ястку так, як гладила в дитинстві, коли я боялася контрольної чи темряви. Від цього стало ще соромніше. Я поцілувала маму, торкнулася губами Мілчиного чола й уже за хвилину знову мчала в бік міста.

Зустріч минула, мов у густому тумані. Я говорила, клацала слайдами, відповідала на запитання, ловила погляд Богдана Ілліча й не давала йому жодного зручного приводу втрутитися. Коли інвестори вийшли, я зачинилася в кабінеті на п’ять хвилин і просто сиділа, поклавши долоні на стіл. Я вистояла. Не ідеально, не легко, але вистояла.

На зворотній дорозі подзвонила Марта, моя молодша сестра. У динаміку шуміла музика й чиїсь голоси.

— Оксано, ти де? — весело спитала вона.

— Їду до мами по Мілу.

— А я в новому кафе в центрі. Тут половина моїх знайомих, таке місце гарне! Під’їжджай, хоч людиною себе відчуєш.

Я втомлено всміхнулася. Наші життя з Мартою давно розійшлися: у мене — іпотека, дитина, робочі війни й недосип; у неї — зйомки, заходи, рекламні контракти й сторіз, де навіть кава виглядала як свято. Після торішньої роботи за кордоном мама слухала її розповіді із захопленням.

— Марто, я не в змозі сидіти в кафе. Я хочу забрати дитину й лягти обличчям у подушку.

— Ти як завжди, — вона засміялася. — Гаразд, зануда. До речі, мама слухавку не бере. Все нормально?

— Вона з Мілою. Мабуть, не чує.

— Тоді добре. Цілую.

Коли я приїхала, вже сутеніло. Мама відчинила двері з Мілою на руках. Донька була червона, роздратована, ніяк не хотіла вдягатися й терла очі кулачками.

— Вона весь день якась неспокійна, — винувато сказала мама. — І оченята почервоніли.

Я приклала долоню до маленького лоба й відчула жар. Усередині все обірвалося. Дорога додому минула під безперервний плач, а вдома термометр показав тридцять вісім і п’ять. Тієї ночі я майже не зімкнула очей, тримаючи Мілу на руках і слухаючи, як по квартирі колами ходить тривога…