Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Тиждень після хвороби Міли злився в один довгий, липкий від утоми день. Уночі я збивала температуру, міняла мокрі піжами, носила доньку кімнатою, доки вона не провалювалася в неспокійний сон. Удень відкривала ноутбук і намагалася відповідати на робочі листи, водночас стежачи, щоб Міла не прокинулася від кашлю.

Тарас приїздив на вихідні, купував ліки, кілька разів сидів із донькою, поки я приймала душ, але в понеділок знову зібрав валізу.

— Оксано, об’єкт важливий. Південний регіон, строки горять. Я не можу відмовитися.

Я дивилася, як він складає сорочки, і не знаходила в собі сил сперечатися. Я давно стала жінкою, яка «розуміє». Розуміє роботу чоловіка, розуміє чужі обставини, розуміє, чому всім важко, крім неї самої.

Коли Міла нарешті пішла на поправку, подзвонила Марта. Цього разу в її голосі не було звичної легкості.

— Оксано… можна я якийсь час поживу в мами?

Я навіть відклала ложку.

— У мами? Ти?

— Мені потрібне місце, де тихо. Контракт зірвався. Мене підвели. Грошей майже не лишилося, сил теж.

Вона намагалася говорити рівно, але наприкінці голос зірвався. Уся моя роздратованість на її вічні вечірки й безтурботність згасла. Вона була моєю сестрою. Якщо їй погано, я не мала права відвертатися.

— Звісно, приїжджай. Мамі буде спокійніше не самій, а тобі треба оговтатися.

Увечері я побачила Марту майже невпізнаваною: без макіяжу, схудлу, в сірому худі. Вона розридалася в мами на плечі, а Галина Петрівна одразу заметушилася з чаєм і пледом. У її розповіді про зірваний контракт відчувалася недомовленість, але я заборонила собі підозрювати сестру, якій явно було зле.

Марта швидко зайняла в маминому домі своє місце. Спочатку вона майже весь час спала. Потім стала виходити на веранду, сиділа там годинами, дивлячись у сад. У соцмережах з’являлася рідко, хоча раніше не могла прожити без них і дня. На мої запитання відповідала однаково:

— Усе нормально. Просто видихаю.

Поступово вона почала допомагати мамі: сходити в магазин, підмести доріжку, полити квіти. Я навіть раділа. Мамі потрібна була компанія, Марті — турбота. Дві мої близькі жінки, здавалося, знайшли одна в одній опору.

Але потім я помітила, як Марта питає про речі, які раніше її не цікавили.

— Мамо, ти цей рядок читаєш? Не розпливається? А таблетки сьогодні пила? А пам’ятаєш, я вчора казала, що ми після обіду підемо в магазин?

Усе звучало турботливо. Надто турботливо. Вона ніби не просто хвилювалася, а перевіряла: наскільки мама бачить, наскільки пам’ятає, де межа її розгубленості. Я не хотіла думати погано про сестру, але кожне таке запитання лишало по собі тонку подряпину…