Мама залишила мені спадок і дивного листа, попросивши поки що приховати правду від дружини

— Без проблем, — сказав я спокійно. — Поговорю з Богданом Мироновичем, хай підготує виписки. Щоправда, там є нюанси.

Тарас одразу подався вперед.

— Які ще нюанси?

Я знизав плечима.

— Юридичні. Мама за життя оформила дещо доволі складно. Окремі механізми, захищена передача активів. Я сам поки не до кінця зрозумів. Нотаріус каже, треба уважно дивитися документи.

Короткий тривожний погляд між Оксаною й Тарасом став для мене першою похмурою нагородою. У цю мить вони перестали бути мисливцями. Вони стали людьми, які вперше почули клацання дверей за власною спиною.

За дві доби ми сиділи в кабінеті адвоката, якого найняла Оксана. Простора кімната з полірованим столом, скляною шафою та рівним холодним світлом здавалася надто чистою для тієї бруду, яку тут збиралися обговорювати. По один бік столу розташувалися ми з Богданом Мироновичем. Навпроти — Оксана та її впевнений, бездоганно вдягнений представник. Тараса й Мирославу залишили в приймальні. Формально їм тут робити було нічого, хоча я не сумнівався: Тарас із радістю сів би поруч із сестрою, якби йому дозволили особисто спостерігати за поділом.

Адвокат Оксани почав зі звичної ділової ввічливості. Він говорив про необхідність встановити майнову базу, про прозорість, про спадкові активи, отримані після смерті Галини Степанівни. Тон був рівний, але під ним чулося ситне зверхництво людини, яка певна: перед нею розгублений чоловік, не готовий до боротьби.

Богдан Миронович дочекався, поки той закінчить, відкрив свою потерту папку й мовчки передав через стіл стос документів.

Юрист Оксани взяв їх із легкою поблажливою усмішкою. Напевно, очікував побачити звичайний набір: старий будинок, пару рахунків, якісь побутові дрібниці. Перші рядки він пробіг швидко. Потім сповільнився. На середині другої сторінки зупинився, повернувся вгору, перечитав уважніше. Усмішка зникла.

Оксана сиділа рівно, поклавши долоні на коліна, і спершу зберігала той самий трагічно-стриманий вигляд, з яким увійшла до кабінету. Вона ще була певна, що все йде за планом, що зараз спеціаліст поставить кілька запитань, вимагатиме документи — і я опинюся в ролі людини, яка виправдовується. Я майже фізично відчував, як між нами лежать не папери, а мамині безсонні ночі, її біль, її тиха рішучість. У цьому кабінеті вона вперше по-справжньому була поруч зі мною після смерті.

Я дивився, як на його доглянутому обличчі з’являється перша тріщина. Він перегорнув сторінку, насупився, ще раз перевірив дати, тоді підвів очі на Богдана Мироновича.

— Що це таке? — спитав він уже без колишньої впевненості.

— Повний пакет документів щодо передачі активів, — відповів мій нотаріус. — Оформлено так, що ці кошти не підпадають під вимоги вашої довірительки. Все створено заздалегідь, у встановленому порядку, з дотриманням закону: окремий режим власності, нотаріальні розпорядження, захист особистого майна отримувача.

Слова падали важко й точно. Оксана ще не розуміла всієї глибини того, що відбувається, але з обличчя свого адвоката вже бачила: план дав течу. Він знову втупився в папери, вже не приховуючи тривоги. Перегортав швидше, шукав слабке місце, помилку, прострочену дату, невдале формулювання. Я дивився на його руки: кілька хвилин тому вони рухалися впевнено, майже ліниво, а тепер пальці видавали роздратування. Він розумів, що перед ним не хаотична спроба сховати гроші, а продумана конструкція, створена задовго до розлучення. Проти такої роботи не махнеш рукою й не візьмеш нахрапом. Треба було визнавати поразку. Та мама не залишила їм жодної рятівної зачіпки…