Мати була певна, що втратила сина, аж поки на похороні не сталося щось незбагненне

Казали, що Єгор вибрав собі напрочуд вродливу дружину. Що страшно бачити таку молоду вдову. Що Марина ледве тримається на ногах і краще б усе якнайшвидше завершити, поки з нею самою не сталося лиха.

Але ці слова не доходили до Марини. Вона ніби провалилася в інше життя — туди, де ще не було ні закритої труни, ні мокрої кладовищенської землі, ні цієї порожнечі в грудях.

Колись їй було двадцять.

Вона поспішала весняною вулицею, перестрибуючи калюжі, в яких тремтіло сонце. Вітер плутався у волоссі, серце билося так гучно, що здавалося — перехожі теж чують його стукіт. Того дня Марина несла Олегові новину, від якої, як їй тоді здавалося, їхнє життя мало стати щасливим і справжнім.

У них буде дитина.

Вона уявляла, як він обійме її, як засміється, як закружляє просто посеред кімнати. Потім вони разом владнають усі офіційні справи, почнуть готуватися до весілля, до сім’ї, до майбутнього. Іншого варіанта Марина тоді просто не припускала. Олег кохав її — у цьому вона була певна так само, як у тому, що навесні розпускаються бруньки.

Двері відчинила незнайома дівчина.

На ній була чоловіча сорочка. Марина впізнала її миттєво.

Усе навколо ніби зникло. Залишилася тільки ця сорочка, чужі голі ноги, насмішкуватий погляд незнайомки й тиша, в якій уже не було місця поясненням.

Олег з’явився за її спиною не відразу. Він стояв у дверному отворі спокійно, навіть ліниво. Не знітився, не ступив до Марини, не сказав жодного слова, здатного хоч щось виправити. Тільки всміхнувся так, ніби це вона прийшла невчасно й сама винна, що побачила правду.

Як Марина пішла, вона потім не пам’ятала.

У пам’яті лишилися тільки уривки: довгий коридор, тремтячі руки, холод у грудях, обличчя подруг у кімнаті гуртожитку. Вони метушилися довкола, садовили її на ліжко, казали, що Олег отямиться, що неодмінно прийде, що не може ж він так вчинити.

Він не прийшов…