Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Старий помовчав, ніби й сам зрозумів, що сказав зайве.

— Після війни я знайшов одного хлопця в старій ямі. Ледве живого. Витяг. Хотів передати військовим, але мені сказали, що він однаково не виживе, тільки зайва морока буде. Просили поховати, якщо помре.

— І він помер? — прошепотіла Віра Михайлівна.

— Ні. Дружина моя виходила його. Тільки пам’ять у нього пропала. Він нічого про себе не знав. Я звав його Тихоном. Він у мене овець пасе. Я його силоміць не тримав, не думайте. Годував, одягав, не кривдив.

Олена зблідла від обурення.

— А повідомити комусь ви не могли? Ви розуміли, що десь його мати всі ці роки божеволіє?

Старий розвів руками.

— Кому повідомляти? Він імені свого не пам’ятав. Документів не було. Живе, працює, їсть разом з усіма.

— Олено, тихіше, — прошепотіла Віра Михайлівна. — Зачекаймо. Може, це не він.

Вона сказала це, але сама вже знала: серце не помилилося.

— Коли він повернеться? — запитала Олена.

— Скоро, — неохоче відповів старий. — З отарою має прийти.

Хвилини потяглися безкінечно.

Потім на краю селища почулося мекання. Дорогою показалися вівці, а за ними — чоловік із палицею в руці. Він ішов повільно, звично, опустивши голову. Обличчя його заросло бородою, плечі стали ширшими, хода важчою. Це був не той юнак зі світлини.

І все ж Віра Михайлівна вдивлялася, не кліпаючи.

Коли чоловік підійшов ближче, вона побачила очі.

Глибоко запалі, втомлені, але ті самі. Світлі очі її сина.

— Артеме…