Мати побачила уві сні зниклого сина-солдата і прокинулася з тривожним розумінням, де шукати

Ти ж ледве ходиш.

— Бо він мені потім цього не пробачить. Йому треба пройти цей шлях. Я бачу.

Вона мала рацію. Артем уже все для себе вирішив: відслужить, повернеться, влаштується хай навіть на найпростішу посаду, а потім довчиться. Легких доріг він не шукав.

Забрали його під самий кінець року.

На пероні Віра Михайлівна трималася з останніх сил. Поруч стояли його друзі, колишні однокласники, хтось жартував, хтось ховав очі. Інших хлопців проводжали дівчата, наречені, гомінкі компанії. В Артема нікого такого не було: він ще не встиг по-справжньому закохатися, не встиг прив’язатися ні до кого, крім матері.

Коли потяг рушив, Віра Михайлівна махала рукою, доки вагони не розчинилися в сірому морозному повітрі. Потім опустила долоню, і їй здалося, ніби разом із цим потягом із її грудей вийняли серце.

Спочатку Артем потрапив до навчальної частини далеко від дому, в бронетанкові війська. Віра Михайлівна, дізнавшись це, трохи заспокоїлася. У той час на півдні країни розгорялися бойові дії, і новини щодня приносили тривогу. Їй здавалося: чим далі син від цього жаху, тим більше в нього шансів повернутися.

Листи приходили регулярно. Артем писав коротко, але бадьоро. Розповідав, що годують нормально, що служба важка, але він дає собі раду, що сумує і просить матір берегти ноги.

А потім в одному листі з’явилася фраза, від якої у Віри Михайлівни похололи руки: їхню частину можуть перекинути в інший район.

Вона перечитувала ці рядки знову й знову, ніби між ними могло з’явитися пояснення. Серце вже знало те, чого розум іще не хотів приймати.

Невдовзі листи стали приходити рідше. Потім зовсім зникли.

Віра Михайлівна ходила до поштової скриньки по кілька разів на день. Перевіряла вранці, вдень, увечері. Заглядала так часто, що сусідки вже перестали питати, чи чекає вона звістки.

Одного разу вона дійшла до пошти й запитала в молодої працівниці, чи не загубився лист.

— Я все уважно розкладаю, — винувато сказала дівчина. — Ваш би точно помітила. Може, вам у призовний відділ звернутися?

Віра Михайлівна нічого не відповіла. Вона давно розуміла, куди треба йти, але все відкладала. Боялася почути те, після чого колишнього життя вже не буде.

Нарешті змусила себе.

В установі її ганяли з кабінету в кабінет. Вона терпіла, хоч ноги нили так, ніби в суглоби вбили розпечені цвяхи. Їй хотілося тільки одного: щоб хтось сказав, що вона даремно тривожиться, що листи затрималися, що син живий і скоро напише.

Зрештою її прийняли.

Чоловік за столом довго дивився в папери, потім опустив очі. Мовчання стало таким важким, що Віра Михайлівна вчепилася пальцями в сумку.

— Тримайтеся, — промовив він нарешті.

Вона відразу зрозуміла.

— Що з ним?