Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю
На нараді щодо нового комплексу цифри й графіки проходили повз нього. Він відповідав механічно, а під час обідньої перерви зателефонував Олегові й попросив зустрітися. За пів години вони сиділи в кав’ярні біля архітектурного бюро, і друг одразу відклав принесені креслення, побачивши обличчя Андрія.
Андрій коротко розповів про червневу ніч, подальше мовчання й дивне самопочуття Марини. Олег, який зазвичай перебивав співрозмовника кожні пів хвилини, цього разу вислухав до кінця.
— Ти розумієш, що це може означати? — спитав він.
— Розумію. Але вона нічого не каже. Можливо, сама ще не впевнена, а можливо, вже все вирішила й не збирається посвячувати мене в це рішення.
Остання думка лякала Андрія найбільше.
Олег довго дивився на нього, а потім спокійно промовив:
— Ти закохався в неї.
Це не було запитанням, і Андрій не став ховатися за звичними поясненнями. Він відвернувся до вікна й кілька секунд спостерігав за перехожими.
— Так, — сказав він нарешті.
У п’ятницю Андрій повернувся додому близько пів на дев’яту. Двері кімнати Марини були зачинені, з-під них пробивалася вузька смужка світла. Він переодягнувся, поставив на кухні чайник і якийсь час чекав, сподіваючись, що вона вийде сама, але квартира лишалася тихою.
О пів на десяту Андрій підійшов до її дверей і постукав. Марина озвалася не відразу, а коли відчинила, на ній були широкі домашні штани й проста футболка. Волосся вона зібрала, обличчя мало спокійний вигляд, однак це була колишня закритість перших днів, від якої він уже встиг відвикнути.
— Ти вечеряла? — спитав Андрій.
— Не хочу їсти, я просто втомилася.
— Марино, якщо щось сталося…
— Я в порядку, правда.
Вона витримала його погляд, і Андрій зрозумів, що зараз не отримає іншої відповіді.
Побажавши їй на добраніч, він повернувся на кухню й заварив чай. Хвилин за двадцять Андрій проходив коридором повз гостьову ванну й випадково помітив білий пластиковий предмет, що виступав з-під нещільно закритої кришки невеликого відра.
Андрій уже збирався відвернутися, але погляд устиг розрізнити знайому форму й дві виразні смужки. Йому не довелося нічого відкривати чи шукати: тест лежав майже зверху, і побачити його можна було з порога. Кілька секунд Андрій не рухався, відчуваючи, як звичний внутрішній механізм розрахунків і рішень раптом перестав працювати.
Замість паніки всередині повільно підіймалося велике, тепле почуття, якому він поки не міг дати назви. Андрій тихо вийшов у коридор і зупинився біля дверей Марини. За ними не було чути ні руху, ні плачу, ні телефонної розмови, і ця цілковита тиша розповіла йому більше за будь-які слова.
Марина вже знала й знову намагалася впоратися з усім наодинці — так, як звикла з вісімнадцяти років, коли відповідальність за кожне рішення лягла тільки на неї. Андрій уявив, що вранці вона може мовчки зібрати речі, піти й більше ні про що не попросити, бо саме так звикла рятуватися від болю.
Він повернувся до вітальні й сів у крісло. Йшлося вже не про договір, гроші чи бажання бабусі. За два місяці каша вранці, записки біля холодильника, книжка на підвіконні й Маринин рівний голос серед ночі стали частиною його життя, без якої вся колишня правильність раптом утратила сенс…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
