Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю

Андрій не спав майже до світанку. Він спробував лягти близько п’ятої, але за годину підвівся остаточно, вмився й вийшов на кухню. Поставивши чайник, сів за стіл і став чекати, поки за вікном повільно світлішатиме тихий суботній ранок.

О пів на восьму відчинилися двері Марининої кімнати. Андрій почув її кроки в коридорі, коротку зупинку біля кухні, а потім побачив її на порозі. У руці Марина тримала темно-синю дорожню сумку з потертими ручками — ту саму, з якою приїхала сюди під час переїзду.

Вона була вдягнена для вулиці: джинси, легка куртка, старі кросівки. Обличчя зосереджене, зібране, і Андрій уже вмів читати цей вираз. Так Марина мала вигляд, коли ухвалювала рішення на самоті й готувалася виконати його, не чекаючи ні підтримки, ні дозволу.

— Андрію, мені треба піти на кілька днів, — почала вона й незвично затнулася. — Я маю дещо обміркувати.

— Я знаю, — відповів він.

Марина завмерла й міцніше стиснула ручки сумки.

— Що саме ти знаєш?

— Про тест. Я випадково побачив його в гостьовій ванній.

Андрій говорив спокійно, не наближаючись до неї й не перекриваючи вихід. Марина повільно поставила сумку на підлогу, ніби більше не могла втримувати її вагу.

Вона притулилася плечем до дверного одвірка й кілька секунд мовчала.

— Це не входило в нашу угоду, — промовила нарешті. — Вагітність не твоя проблема, і я не збираюся нічого від тебе вимагати. Я впораюся сама.

— Припини, — втомлено сказав Андрій.

У його голосі не було наказу, лише біль від її звички перетворювати самотність на єдино можливий вихід.

— Дитина — не проблема, а тобі не обов’язково давати собі раду з цим самій.

— Вирішувати, піду я чи залишуся, не тобі.

— Ти маєш рацію. Я не стану вказувати, що робити, пропонувати готові схеми чи намагатися купити твоє рішення. Я лише хочу, щоб ти вислухала мене до кінця, а потім вчинила так, як вважатимеш за правильне.

Марина не підняла сумку й не зробила кроку до дверей. Андрій зупинився за два метри від неї, залишаючи достатньо простору. Він сказав, що не пам’ятає, коли востаннє жив по-справжньому, а не просто переміщався між роботою й порожньою квартирою.

— Я звик до твоєї каші, до записок, до Паустовського на підвіконні, — вів далі він. — До того, як ти сперечаєшся зі мною через папку, що порушує симетрію, і як смієшся з бабусиних розповідей про цемент. Я все життя будував мури, але ти не стала їх ламати. Ти просто опинилася поруч, і вони почали осипатися самі…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇