Мільйонер запропонував незнайомці фіктивний шлюб, але зустріч із його бабусею відкрила несподівану таємницю

Наступного дня Андрій приїхав до офісу за десять хвилин до зустрічі. За роки в нього виробилося правило: той, хто приходить раніше, першим задає ритм розмові. Для бесіди він обрав не парадну переговорну з панорамними вікнами й столом на двадцять осіб, а невелику кімнату: посередині стояв круглий стіл, довкола — кілька м’яких крісел, поруч — кавомашина. У розкішній залі серед скла й дорогих меблів учорашня роздавачка листівок напевно почувалася б скуто. Андрій хотів побачити її природну реакцію, щоб зрозуміти, з ким укладає таку незвичайну угоду.

Рівно об одинадцятій зателефонували з приймальні. Секретарка провела Марину всередину. Та уважно озиралася, але Андрій не помітив ані захвату людини, яка вперше потрапила до багатого офісу, ані підкресленої байдужості. Вона просто вивчала простір — спокійно, зібрано, ніби звичка помічати виходи, людей і деталі давно стала для неї способом почуватися в безпеці.

Одяглася Марина, як і раніше, скромно: темні штани, акуратно заправлена біла сорочка й ті самі старі кросівки, тепер ретельно вимиті. Волосся вона зібрала суворіше, хоча дві пасма знову вибилися із зачіски. Вона звично заправила їх за вухо, навіть не помічаючи цього руху.

— Будете каву?

— Так, дякую.

Андрій сам підійшов до кавомашини й натиснув потрібні кнопки. Його помічниця Ірина завжди дивувалася, чому керівник не доручає це комусь іншому. Він нікому не пояснював, що приготування кави лишалося одним із небагатьох простих ритуалів, які повертали відчуття реальності серед великих кабінетів, цифр і нескінченних рішень.

Вони сіли один навпроти одного. Перед Андрієм лежала папка: договір, який напередодні підготував юрист, і окрема угода про нерозголошення.

— Із чого зручніше почати: з тексту договору чи з ваших запитань?

— Із запитань, якщо ви не заперечуєте.

— Звісно. Питайте.

Марина обхопила чашку обома долонями. Цей несподівано дитячий жест не в’язався з її зібраним виразом обличчя.

— Ваша бабуся знає, що шлюб буде лише домовленістю?

Запитання відразу влучило в найвразливіше місце. Андрій витримав коротку паузу.

— Ні. І дізнатися не повинна. Вона має вважати наші стосунки справжніми, інакше все втрачає сенс. Тому мені й потрібна людина, здатна поводитися переконливо.

— Тобто я обманюватиму жінку, яка помирає.

— Так. Я не стану називати це інакше. Розумію, наскільки погано це звучить. Але без цієї брехні вона до останнього тривожитиметься за мене, а завдяки нашому обману зможе повірити, що я не залишуся сам. Із цих двох варіантів я обрав той, який дасть їй спокій.

Марина мовчки дивилася на нього, обмірковуючи відповідь. Потім кивнула — не погоджуючись і не виправдовуючи його, а просто показуючи, що почула.

— Де нам доведеться жити?

— У моїй квартирі в центрі. Там чотири кімнати. Вам виділять окрему спальню з власною ванною. Я не заходитиму туди без дозволу й узагалі не маю наміру втручатися у ваше особисте життя. Ви зможете й далі працювати.

— Яку саме роботу ви маєте на увазі? Роздачу листівок?

— І її теж.

— У мене три роботи. Зранку рекламні листівки, після обіду доставка замовлень, а іноді вночі я виходжу на склад.

Вона перелічила це без сорому й скарг, ніби повідомляла звичайний розклад. Андрій поставив чашку на стіл. Двадцять п’ять років, три підробітки, зокрема нічні зміни, — тепер її потертий одяг і старий телефон із тріснутим склом ставали зрозумілішими.

— Від усього цього можна відмовитися. На час нашої домовленості я готовий щомісяця перераховувати вам сто п’ятдесят тисяч. Цього вистачить на поточні витрати.

— Мені не потрібне утримання.

— Марино, вам не доведеться…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇