Молодий багатій попросив бідну кондитерку зіграти роль його нареченої, не знаючи, чим обернеться її поява

Петро Сергійович схвально хмикнув, а залом прокотилася хвиля захоплення. Зріз виглядав ідеально, з чіткими лініями ягідного прошарку.

Далі робота пішла на автоматі. Василина різала чітко й швидко. Офіціанти жваво підхоплювали тарілки, розносячи їх уздовж довгого столу.

Дівчина уважно вдивлялася в кожен новий зріз, сподіваючись відчути кінчиком ножа твердість металу або побачити блиск медальйона раніше, ніж шматок опиниться на блюдці. Вона розраховувала, що зможе перехопити предмет сама, поки торт ще під її руками.

Але шматок ішов за шматком, ярус за ярусом, а прикраси не було. Коли на підставці залишилася лише мала частина торта, Василина відчула, як усередині все похололо. Ніж востаннє торкнувся основи — порожньо.

Це означало тільки одне: медальйон уже в залі. Він лежав в одній із тих тарілок, що зараз стояли перед гостями. Вона його проґавила.

Кондитерка завмерла з ножем у руці, відчуваючи легке запаморочення й те, як від обличчя відливає кров. План тихого повернення медальйона провалився. Василина стояла нерухомо, боячись навіть зітхнути, і поглядом проводжала останні порції, які офіціанти розставляли перед іменинником та його дружиною.

Тиша в залі здавалася їй передвісницею бурі. І буря не забарилася.

Анжела, ледь торкнувшись ложечкою свого десерту, раптом різко відсахнулася й бридливо витягла щось із темного крему. Її обличчя перекосилося від люті. Вона схопилася з місця, високо піднявши руку, в якій тьмяно зблиснуло золото.

— Це що таке? — пролунав її голос. — У торті! Шматок металу!

Десятки пар очей спрямувалися на Василину. Вона почувалася так, ніби опинилася під прицілом прожекторів. Анжела, не втрачаючи нагоди, тицьнула пальцем у бік дівчини…