Мисливська камера зняла те, чого він не мав залишати

Долоня на Іриному плечі стиснулася.

— Перший обруч, доню, — тихо сказав Степан Петрович. — Уже тримає.

Того ж дня Денис зберіг усі фотографії в ноутбуці та на двох окремих флешках. Вийшло три копії в різних місцях — про всяк випадок. Одну флешку передали Ірі, другу залишили Світлані.

Саму карту поклали в бляшану чайну коробку й обгорнули ганчіркою. Степан Петрович відніс згорток у підпілля, сховав у дальньому кутку.

— За збереження головою відповім.

Оригінал берегли як зіницю ока. Світлана пояснила:

— Слідству потрібна буде саме ця карта. На ній час, мітки самої камери. З першоджерелом не зможуть сказати, що ми знімки підробили.

Наступного дня Степан Петрович зібрався до Лугового: треба було навідатися до сусіда по молоко й купити борошна на хліб. Ірі він наказав залишатися вдома, але вона таки впросила взяти її. Сили поверталися, а сидіти замкненою, наодинці зі своїми думками, стало несила. Поїхали його возом. Власного коня старий не мав; сумирну кобилку утримував у складчину з мешканцями села.

На косогорі над річкою стояло з десяток дворів. Половина хат була мертва: вікна забиті, господарів немає. В інших доживали віку старі — молодь давно перебралася до міст. Але щойно рознеслася звістка, кого привіз Степан Петрович, на вулицю вийшли, здавалося, всі, хто ще лишився. Іру оточили жінки в стьобанках і хустках. Серед охів і голосінь до неї підійшла найстарша, баба Клава, обхопила її обличчя сухими долонями й повернула до світла.

— Горе ти наше… При надії — та й покинути в лісі! Що ж у нього за серце? Та хіба людина здатна на таке, донечко? Звір і той вагітну самку з дитинчам не зачепить. А цей… — Вона перехрестилася. — Тепер ти наша. Своїх ми не дамо кривдити.

Кожна несла те, що могла віддати. Пожовкла, але чиста сорочечка збереглася в однієї старої ще від онуків; інша принесла стос пелюшок. Третя простягнула банку меду, сказавши, що дитині це на користь, а матері — для сил. Безногий дід під’їхав на саморобному візочку й вклав Ірі в руки власноруч вирізану дерев’яну ложку. На держаку красувався півень.

— Це твоєму хлопчикові. Для першої каші.

Іра стояла з подарунками й плакала — сльози тепер приходили легко, майже звично. Жінки гладили її по спині, втішали: налагодиться все, Бог бачить правду, не може лиходій тріумфувати вічно.

Світлана теж поїхала з ними. У Луговому знайшлася єдина молода жінка: вона повернулася доглядати хвору матір. У неї був телефон, який ловив сигнал на пагорбі за околицею. Світлана попросила його, щоб зв’язатися зі своєю організацією й перевірити, чи все правильно оформлено в актах. Іра попросила заодно пошукати оголошення про продаж будинку. Адже саме заради продажу Віктор його й забрав.

Оголошення знайшлося.

Світлана відвела Іру вбік і піднесла до неї екран. Бабусин будинок був знятий з вулиці; на фотографії виднілися обдерті Віктором сходи ґанку. Під знімком було написано: «Міцний будинок у центрі, велика ділянка, терміново, торг». Ціну призначили низьку — аби тільки швидше здихатися.

— Він за пів ціни віддає, Іро, — тихо сказала Світлана. — Поспішає збути будинок і зникнути. Якщо знайдеться людина, яка чесно заплатить і нічого не знатиме, повернути його стане набагато важче. У Віктора суд будинок відбере, а з добросовісним покупцем можна роками розбиратися. Чекати не можна. Треба їхати в район, до поліції, й терміново домагатися арешту будинку, щоб продаж зупинили.

Іра дивилася на знайомий ґанок. Чужа людина продавала її будинок, наче крадену річ, і від цього всередині остаточно затверділо те, що ще недавно піддавалося страхові. Ще лишалося боязке: а раптом не повірять, може, легше змиритися. Тепер і воно померло. Рішучість була холодною й ясною.

— Поїдемо завтра, — сказала вона. — Подамо заяву, домагатимемося арешту. Два дні чекати не будемо.

Так і вирішили. Увечері лишалося обговорити, куди їхати і з чого починати.

— Тобі час до міста, доню, хоча б у район, — заговорив Степан Петрович. — І заяву написати, і лікарям показатися. Народжувати ж скоро. Тут від мене допомоги не буде, тут бабця потрібна. А моя Оксана вже дванадцять років як померла. У районі є лікарня, там народиш як належить.

— Мені страшно, — зізналася Іра. — Він там, у моєму місті. Будинок у нього. Мабуть, уже й живе в ньому. Приїду я, а він скаже, що нічого такого не було, що я сама пішла. Кому повірять?

— Без знімків, може, й довелося б цього боятися, — відповіла Світлана. Вона з Денисом затрималася у Степана Петровича на кілька днів: покинути Іру саму не могла. — Але тепер у тебе є докази. Тільки їхати спершу треба не до твого міста, а до Кам’янки, до нашого районного центру. Там і поліція, і лікарня. Ми самі тебе відвеземо. — Подаси заяву там, де все сталося, де він покинув тебе в лісі, а не там, де Віктор усіх знає. Тут йому не вдасться повернути справу на свою користь. Ти не сама: є я, Денис, Степан Петрович, є свідки. І наші камери — вони встановлені офіційно, з дозволу заказника. До акта внесені і координати, і час. Це документи. Тут його земля не прикриє, тут — наша…