На новосіллі мати зажадала переписати мій дім на брата, не згадавши, як колись сама виставила мене за двері

Мати сухо відповіла, що яйця закінчилися, і вказала на пакет із хлібом. Кирило, який сидів за столом, вдоволено хихикнув. У свої шістнадцять він чудово бачив, як принижують брата, і явно чекав продовження.

Після мізерного сніданку Андрій вирушив до будівельного коледжу. Навчання захоплювало його по-справжньому: він хотів стати добрим майстром, розумів креслення й швидко опановував практичну роботу. Викладачі хвалили його за точність, терпіння й умілі руки. Лише там юнак відчував, що від нього може бути користь.

Повернувшись після занять, Андрій побачив біля вхідних дверей стару бабусину валізу. Він зупинився посеред передпокою, хоча ще до пояснень зрозумів, кому вона призначена. Віра Степанівна вийшла до нього в ошатному домашньому халаті, з таким урочистим виглядом, ніби збиралася оголосити добру новину. З-за її плеча визирав Кирило, ледве стримуючи сміх.

— Сьогодні тобі виповнилося вісімнадцять, — офіційним тоном почала мати. — Тепер ти дорослий і зобов’язаний утримувати себе сам. Усе, що від мене вимагалося, я вже зробила. Андрій слухав, не вірячи, що йдеться про нього. Він знав про материнську нелюбов, але не уявляв, що вона здатна зайти так далеко.

— Мамо, я ж іще вчуся. Куди мені йти?

Голос Андрія зрадницьки здригнувся. Віра Степанівна байдуже знизала плечима.

— Знімеш куток, попросиш місце в гуртожитку, знайдеш роботу. Інші ж якось дають собі раду. А квартира потрібна Кирилові: йому ще дружину сюди приводити, дітей ростити.

Молодший брат не витримав і насмішкувато зауважив, що дорослий чоловік не повинен триматися за материнську спідницю. Андрій перевів погляд із нього на матір. Усередині ніби обірвалася туго натягнута струна, але замість гніву чи сліз залишилася одна дзвінка порожнеча.

Усі його речі вже лежали у валізі, а документи — в бічній кишені. Грошей Віра Степанівна не дала, пославшись на бідність. Андрій знав, що вона бреше: в кімнаті на столику лежала сума, відкладена на нову куртку Кирилові. Сперечатися було марно.

Він узяв валізу й тремтячою рукою відчинив двері. За спиною пролунали приглушений шепіт і смішки. Коли Андрій уже переступив поріг, мати гукнула його лише для того, щоб зажадати ключі. Юнак зняв зв’язку з кільця, кинув її на підлогу й, не озираючись, пішов униз сходами.

Ноги погано слухалися, у вухах шуміло. Лише вийшовши під дощ, Андрій помітив, що плаче. Він довго блукав незнайомими вулицями рідного міста, тягнучи за собою важку валізу й не уявляючи, куди прямувати.

При ньому була лише невелика сума, накопичена за кілька місяців. В орендних службах називали непідйомні ціни: навіть за місце в спільній квартирі вимагали заставу й передоплату. Надвечір Андрій дістався вокзалу. Там було світло, тепло й людно, а в дальньому кутку зали очікування можна було не привертати уваги.

Він поставив валізу поруч, ліг на жорстке сидіння й заплющив очі, але заснути не зміг. Страх ганяв по колу одні й ті самі думки: де ночувати завтра, як знайти роботу і чим платити за їжу. Наступний тиждень розділився між заняттями, пошуками заробітку й безсонними ночами на вокзалі.

Удень Андрій намагався мати вигляд звичайного студента й приховував від викладачів, що йому нікуди повертатися після занять. Увечері знову тягнув валізу через залу й вибирав місце подалі від чергових. Кожен шерех будив його, бо він боявся і крадіжки, і розпитувань охорони. Найважчим була не відсутність зручностей, а усвідомлення, що мати знала про його безпорадність і все одно спокійно зачинила двері.

Умивався Андрій у громадській вбиральні, харчувався в найдешевшій їдальні. Охоронці вже почали впізнавати його й поглядали дедалі уважніше. Врятувало газетне оголошення: складу будівельних матеріалів потрібні були вантажники з щотижневою оплатою.

На співбесіду він прийшов у зім’ятій сорочці, з блідим обличчям і темними колами під очима. Начальник дільниці Павло Миронович, кремезний чоловік років п’ятдесяти з уважним поглядом, одразу помітив, що щось не так. — Батьки виставили? — спитав він без зайвих передмов. Андрій зміг лише кивнути.

— Зміна з раннього ранку до вечора, робота важка, поблажок не буде. Витримаєш? — спитав Павло Миронович.

— Витримаю, — без вагань відповів Андрій.

Павло Миронович поклав перед ним ключ і стишив голос: на території складу пустує побутівка, там можна тимчасово оселитися. Тільки розповідати про це нікому не можна…