На вечорі мільйонерів чоловік соромився своєї дружини, але вже за хвилину вся зала підвелася зі своїх місць

Минуло три місяці. Оксана сиділа за робочим столом у новому кабінеті й переглядала документи щодо майбутніх проєктів. Фонд переїхав до просторої будівлі в центрі міста, яку один із благодійників надав для роботи. За широким вікном падав перший сніг.

Після церемонії багато що змінилося швидше, ніж працівники встигали звикнути. Пожертви зросли майже вдесятеро. Великі компанії самі пропонували довгострокову співпрацю, лікарі надсилали нові програми, а служба охорони здоров’я запросила Оксану увійти до експертної ради з дитячої медицини.

Однак головною зміною були не гроші, відомість і великий кабінет. Оксана більше не приховувала власну роботу. Вона вільно відповідала на дзвінки вдома, їздила на зустрічі й з’являлася перед камерами під своїм ім’ям. Після стількох років подвійного життя навіть звичайна можливість не вигадувати виправдань здавалася розкішшю.

З Вадимом вони майже не розмовляли. Він кілька разів намагався почати серйозну бесіду, але дібрати потрібні слова не міг. У перші тижні його дзвінки постійно збігалися з робочими нарадами, поїздками й зверненнями родин. Згодом Оксана зрозуміла, що річ не лише в зайнятості: колишні пояснення вже нічого не могли виправити.

Двері прочинилися. Дарина зазирнула до кабінету.

— Оксано Сергіївно, до вас відвідувач.

Оксана підвела очі. На порозі стояв Вадим. За три місяці він ніби постарів: під очима залягли тіні, плечі опустилися. У руках він тримав букет білих троянд.

— Можна зайти? — спитав він незвично тихо.

Оксана вказала на стілець навпроти. Вадим поставив квіти на край столу й озирнув приміщення.

— Гарно тут. І просторо.

— Роботи багато, тому й місця теж треба багато.

Він сів, кілька секунд розглядав власні руки, а потім повідомив, що вранці подав документи на розлучення, бо зрозумів: утримувати її не має права. Оксана не здивувалася. Після їхньої розмови на балконі цей крок був лише питанням часу.

— Добре, — відповіла вона.

Вадим здригнувся, ніби все ж сподівався почути заперечення.

— Я прийшов не лише сказати про це. Я хочу вибачитися. П’ятнадцять років я не бачив людину, яка була поруч.

— Ти бачив саме той образ, який був тобі зручний.

— Так. І винен у цьому тільки я.

Він замовк, потім зізнався, що перед остаточним розривом усе ж хотів спитати, чи не лишилося в них шансу почати спочатку. Тепер, коли він знає правду, усе могло б бути інакше.

Оксана повільно похитала головою.

— Ти захотів наново покохати мене лише після того, як побачив любов і повагу інших. Це не любов, Вадиме. Це вражене самолюбство…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇