На весіллі наречений прошепотів мені жорстоку правду, але моя відповідь змінила все

Голос був тихий, зламаний, майже чужий. Але я впізнала його одразу.

Артем.

Я мовчала.

— Леро, це я… Артем, — прошепотів він. У його голосі чулися сльози. — Допоможи мені. Будь ласка. Батька забрали. У нас забрали все. Рахунки, будинки, машини. Усе. Я не знаю, що робити.

Він говорив збивчиво. Жалюгідна суміш образи, страху і спроб виправдатися. Повторював, що був пішаком, що нічого не вирішував, що не хотів, що його змусили. Переді мною був чоловік, у якого відібрали не любов і не честь, а звичну розкіш і владу. І він навіть не розумів, наскільки чудовисько звучить його прохання. Він просив допомоги в тієї, яку сам збирався принизити й знищити.

Я слухала мовчки, дивлячись на екран, де його батька саджали в службову машину.

Коли Артем нарешті замовк, я промовила спокійно й чітко:

— Запам’ятай одну річ, Артеме. Будь-яка гра закінчується. Особливо для тих, хто не вміє грати чесно.

Я відключила дзвінок і відразу внесла номер до чорного списку…