На вокзалі хлопчик тримав стару фотографію й тихо шепотів: — Мені треба знайти цю людину… Надя кинула погляд на знімок — і вмить зблідла. Це був……

Від вокзалу до дому було три зупинки маршруткою. Машина трапилася холодна, з деренчливими вікнами й продавленими сидіннями. Водій курив у прочинене вікно, і сизий дим, перемішаний із морозним повітрям, тягло просто в салон. Лука сів біля скла, притулився чолом до мутного вікна й дивився, як повз пливуть сірі будинки, голі дерева, мокрі зупинки з людьми під капюшонами.

Оксана дивилася на його потилицю й намагалася зрозуміти, що з нею сталося. Вона ж вийшла вранці по краплі. По звичайнісінькі краплі для чоловіка. У її сумці лежала аптечна дрібнота, вітаміни, гаманець, стара хустинка. І раптом поруч сиділа дитина з фронтовою фотографією її батька, а день, такий зрозумілий ще годину тому, повернув туди, де давно лежали зачиненими родинні таємниці.

Будинок у Оксани був старий, цегляний, п’ятиповерховий. У під’їзді завжди пахло то котлетами, то кішками, то вологою штукатуркою. На сходах хтось залишив дитячий велосипед без переднього колеса. Біля дверей, оббитих коричневим дерматином, Оксана затримала ключ у руці на одну зайву мить. Лука стояв поруч, мовчки переминався, не підводячи очей.

Вона відчинила.

— Богдане, — покликала, переступаючи поріг. — Богдане, я не сама.

Із кімнати долинав телевізор. Йшла передача про риболовлю; Богдан любив дивитися на річки, човни, поплавки й мовчазних чоловіків у камуфляжі, хоч сам на риболовлю вибирався раз на кілька років і більше бурчав, ніж ловив. Звук стих. За кілька секунд він вийшов у коридор.

Невисокий, кремезний, у домашніх трикотажних штанях і старій футболці, босі ноги в стоптаних капцях. Обличчя в нього було пом’яте, як у людини, яку висмикнули з напівдрімоти й поставили перед чимось, чого вона не розуміє і наперед не схвалює. Він подивився на Оксану, потім на хлопчика, на мокрі черевики, що лишали сліди на килимку, на кут жовтого конверта під розстебнутою курткою.

— Це Лука, — сказала Оксана рівно. — Він переночує в нас. Один раз. Завтра я все поясню.

Богдан не спитав ні хто, ні звідки, ні чому. Він узагалі нічого не сказав. Тільки подивився дружині в очі — недовго, всього кілька секунд. Але в цьому погляді встигло пройти все: здивування, втома, докір, стара знайома тривога, яку вони обоє за роки навчилися не називати словами. Потім він повернувся, пішов до кімнати й причинив за собою двері.

Не грюкнув. Саме причинив. Дуже обережно. І ця обережність вдарила Оксану сильніше, ніж будь-який крик…