На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт
Олеся взяла листівку двома пальцями. Усередині великим нерівним почерком було написано: «Пробач. Я був неправий. Повернися, будь ласка. Р.»
Вона всміхнулася, але в цій усмішці не було злості — лише втомлене впізнавання. Подібне вже траплялося. Після особливо гучних сварок Роман міг улаштувати показове прибирання, купити квіти, кілька днів говорити тихіше, ніж зазвичай. Потім усе поверталося на місце: жарти, відмахування, мати на першому плані, Олеся десь збоку.
Вона пройшла в спальню, дістала великий чемодан і почала складати речі. Одяг, взуття, документи, косметику, улюблений шарф, робочі папери. Вона не знала, коли повернеться сюди й чи повернеться взагалі, тому намагалася брати все справді потрібне. Дім уже не здавався домом. Кімната, в якій вона прожила сім років, раптом стала набором шаф, полиць і чужих запахів.
Звук відчинених дверей змусив її завмерти. У коридорі почулися кроки. За секунду в прорізі з’явився Роман.
— Лесю… — Він зупинився. На обличчі майнула радість, але тут же згасла, коли він побачив чемодан. — Ти повернулася?
— Ні. Я по речі.
Він подивився на напіврозкритий чемодан, на акуратні стоси одягу — і обличчя його змінилося.
— Що це означає? Ти йдеш?
— Так. Поживу в мами, поки не знайду житло.
— Але ж я вибачився! — Роман різко вказав у бік кухні. — Я прибрався, купив квіти. Що ще тобі треба?
— Повага, — спокійно відповіла Олеся, продовжуючи складати речі. — Не на два дні після сварки, а щодня. Я хочу бути дружиною, а не прислугою, не мішенню для жартів і не людиною, яку можна виставити смішною перед гостями.
— Я тебе поважаю. Я просто не думав, що ти так відреагуєш.
— У цьому й проблема, Романе. Ти не думав. Тобі було важливіше порадувати маму й розсмішити себе, ніж не завдати болю мені. І це не один випадок. Так відбувається роками.
Він сів на край ліжка — розгублений і злий водночас.
— Ти не можеш зруйнувати шлюб через один дурний жарт.
— Не через один. Через сотні дрібних принижень, які ти називав жартами. Через те, що твоя мати вирішувала, як нам жити. Через те, що я в цій сім’ї завжди була недостатньо хорошою.
— Це неправда. Я люблю тебе.
— Любов — це вчинки. Твої вчинки кажуть про інше.
Вона закрила чемодан і поставила його на підлогу.
— Я подам на розлучення. Квартира твоя, я не претендуватиму. Краще вирішити все спокійно.
— Ти з глузду з’їхала, — прошепотів Роман. — Це Світлана тобі навіяла? Чи твоя мати? Вони завжди мене не любили.
— Це моє рішення. Мабуть, перше по-справжньому моє рішення за дуже довгий час.
Вона взяла чемодан і пішла до дверей. Роман схопився.
— Зачекай. Ти не можеш просто так піти. А як же ми?
Олеся обернулася на порозі спальні.
— Прощавай, Романе. З питань документів я зв’яжуся через юриста.
Він не пішов за нею. Може, був надто приголомшений. Може, чекав, що вона, як завжди, зупиниться сама. Але Олеся вже відчинила двері й вийшла.
На сходах вона майже зіткнулася з Ганною Петрівною, що піднімалася нагору.
— Ой! — свекруха відсахнулася й одразу помітила чемодан. — Це що ще таке? Куди зібралася?
— Йду від вашого сина.
Ганна Петрівна кілька секунд дивилася на неї, не знаходячи слів.
— Через ту дурницю? Ну й характер. Роздула трагедію.
— Характер у мене нормальний. Це ви навчили Романа, що близьких можна принижувати, а потім називати це гумором. Тепер ви зможете володіти ним без моєї участі. Насолоджуйтеся.
Свекруха побагровіла.
— Та як ти смієш? Невдячна! Після всього, що він для тебе зробив!
— Прощавайте, Ганно Петрівно.
Олеся обійшла її й почала спускатися.
— Та кому ти потрібна, крім мого сина? — крикнула свекруха вслід. — Спробуй тільки повернутися — він тебе не прийме!
Олеся не відповіла. Ці слова більше не чіпляли. Вони летіли повз, як старі, затерті погрози, що втратили силу. Вона вийшла надвір, зупинилася перед під’їздом і глибоко вдихнула вечірнє повітря. Свобода виявилася не легкою й не солодкою. У ній було багато страху, терпкості, невідомості. Але вона була живою. Значно живішою, ніж усе, що Олеся відчувала останні роки…
