На ювілей чоловік подарував мені порожню коробку від айфона, не підозрюючи, чим закінчиться його жарт

Ключ у замку повернувся вже ближче до півночі. Роман увійшов шумно, з запахом тютюну й алкоголю, кинув куртку на вішак і здивовано подивився на дружину.

— Ти ще не спиш? Ну як, прибрала тут?

Олеся сиділа на кухні. Перед нею стояло горнятко давно вистиглого чаю. Вона підняла очі, але нічого не сказала.

— Я в мами затримався, — продовжив Роман, підходячи до холодильника. — Вона взагалі не тямить у цих нових телефонах. Довелося пояснювати. Техніка, знаєш, не для всіх.

Він дістав шматок торта й просто стоячи відламав виделкою великий кусень, задоволено причмокнув.

— Непогано. Мама, звісно, каже, що в тебе руки інколи не звідти ростуть, але торт удався.

Олеся дивилася на нього мовчки. Він їв так буденно, ніби вечір минув без скандалу: без порожньої коробки, без її сліз, без чужих незручних поглядів.

— Ей, ти чого така? — нарешті помітив він. — Тільки не кажи, що досі дуєшся через розіграш. Лесю, ну не можна бути настільки серйозною.

— Твій розіграш принизив мене перед друзями й колегами, — тихо сказала вона.

— Та кинь. — Роман відмахнувся виделкою. — Трошки підколов — і що? Зате ефект який. Ти б бачила своє обличчя.

— Я бачила твоє, — відповіла Олеся ще тихіше. — Коли ти сміявся. І обличчя твоєї матері, коли вона показувала телефон, про який я просила тебе пів року.

Роман поставив тарілку на стіл різкіше, ніж треба.

— Знов почалося. Ти все драматизуєш. Це був жарт. Розумієш? Жарт. Мама заслужила цей телефон. Вона мене виростила, усе життя вкладалася, освіту дала. А ти що? Вічно незадоволена. То телефон, то ремонт, то ще щось.

Олеся підвелася.

— Я йду спати. З днем народження мене.

Вона майже дійшла до дверей, коли Роман схопив її за руку.

— Ні, ми договоримо. Чому ти не можеш визнати, що це було смішно? Чому все перетворюєш на трагедію?

— Бо мені не смішно, Романе. Мені боляче. І це вже не вперше.

Вона висмикнула руку. У її голосі не було крику, але з’явилася твердість, яку Роман, здається, почув не одразу.

— О, звісно, тепер ти згадуватимеш кожну дрібницю, — сплеснув він руками. — У тебе просто почуття гумору немає. Мама завжди казала, що ти затиснута.

— Твоя мама багато про мене говорила, — втомлено сказала Олеся. — І ти завжди слухав її, а не мене.

Вона вийшла з кухні, залишивши його роздратовано бурмотіти вслід. У спальні Олеся переодяглася, лягла, вимкнула нічник. Темрява не принесла спокою. Вона дивилася в стелю й відчувала, як у ній щось повільно, без шуму, але остаточно змінюється. Не раптово. Не через одну коробку. Це рішення визрівало давно — просто сьогодні його стало неможливо не почути.

За годину Роман завалився в спальню. Алкоголь пом’якшив його роздратування, зробив голос в’язким і майже лагідним. Він роздягнувся в темряві, ліг поруч.

— Лесю, ти спиш?

Вона не відповіла.

— Я знаю, що не спиш. Слухай, ну пробач, якщо тобі там неприємно стало. Я не хотів образити. Хотів, щоб весело було. Ну не злись.

Його долоня лягла їй на плече. Олеся не поворухнулася.

Роман зітхнув, перевернувся на інший бік.

— Гаразд. Як знаєш.

За кілька хвилин він заснув. А Олеся лежала з розплющеними очима й уявляла, як уранці Ганна Петрівна показуватиме сусідкам фотографії зі свята, розповідатиме, який у неї щедрий син і яка вередлива невістка. Уявляла, як Роман, прокинувшись, знову назве все жартом. І раптом ясно зрозуміла: якщо вона промовчить зараз, такі вечори повторюватимуться знов і знов, тільки щоразу ранитимуть глибше.

Вона не знала, що зробить уранці. Але вперше за довгий час думка «так не можна» прозвучала всередині не як скарга, а як рішення…