Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині

Вона дивилася на нього секунду. Одну.

Потім кивнула.

— Добре.

Вона піднялася до себе. Дістала валізу з-під ліжка. Ту саму, з якою приїхала 8 тижнів тому.

Почала складати речі. Робила це методично. Без поспіху. Бо поспішати не було куди й навіщо.

Кілька комплектів одягу. Зарядка. Книжка.

Моем. Закладка на 243-й сторінці. Вона таки дочитала до середини за ці тижні.

Руки не тремтіли. Це вона відзначила окремо. Не тремтіли.

Спустилася за годину. Валіза біля ноги. Сумка на плечі.

Він сидів у вітальні. Вона побачила його крізь проріз. Сидів у кріслі, ноутбук закритий.

Дивився у вікно.

— Ключ залишити на столі? — спитала вона.

— Так, — сказав він, не обертаючись.

Вона поклала ключ на кухонний стіл. Поруч, на тому самому столі, де вони залишали одне одному записки 8 тижнів поспіль, поклала аркуш. Написала швидко, без чернетки:

«Естрагон — у курку, завжди. Паркет у кабінеті — насухо, уздовж волокна. Спеції за абеткою, куркума між коріандром і паприкою. Удачі!»

Вийшла через парадні двері. Ворота відчинилися автоматично. Він, мабуть, натиснув щось або система спрацювала сама — вона не знала.

Йшла світлою доріжкою до виходу й не озиралася. Таксі чекало за воротами. Вона викликала його заздалегідь, поки збирала речі.

Водій спитав адресу. Вона назвала комуналку — кімнату, яку знімала до цього і яку, на щастя, ще не здали. Сіла й дивилася просто перед собою, поки селище не скінчилося й не почалося звичайне передмістя зі звичайними будинками.

Телефон мовчав усю дорогу. Вона приїхала, занесла валізу. Кімната зустріла її запахом старих шпалер і чужого життя за стінкою.

Вона сіла на ліжко. За 8 тижнів звикла до високих стель, до тиші великого будинку, до того, що на кухні завжди є добра кава і що вранці в саду вмикається полив. До записок на столі, до його кроків на сходах.

Вона прибрала телефон у кишеню. За стінкою сусідка ввімкнула телевізор. Оля лягла поверх покривала й втупилася в стелю — низьку, з тріщиною в кутку.

Зовсім не таку, як там.

Три дні він не телефонував. Це було нормально.

Він не мав телефонувати. Вона в нього не працювала, отже, жодних підстав. Вона нагадувала собі про це регулярно.

Вранці, коли варила каву на маленькій кухні комуналки, де плита на чотири конфорки й у кожного мешканця своя полиця в холодильнику. Удень, коли гортала сайт із вакансіями. Увечері, коли сусідка за стінкою вмикала телевізор і звідти просочувався звук чужого життя.

Жодних підстав.

На другий день вона знайшла вакансію. Адміністраторка в невеликій архітектурній майстерні, неповний день, зарплата середня.

Написала листа, додала резюме. Отримала відповідь за дві години: «Приходьте в четвер на співбесіду».

Добре. Життя триває.

У четвер зранку зателефонувала мати.

— Ти як? — спитала Галина Іванівна.

— Нормально. Шукаю роботу.

— Ти пішла звідти?

— Мене попросили піти.

Мовчання.

— Що сталося?

— Довго пояснювати. Там була історія з його матір’ю. Я опинилася посередині. Не моя вина. Але вже неважливо. Мамо, я впораюся. Співбесіда сьогодні, нормальне місце. З грошима поки є запас. За курс лікування не хвилюйся.

— Я не про гроші.

— Я знаю, про що ти. Все добре.

Мати помовчала ще секунду.

— Ти свій голос чуєш?

— Чую.

— От і я чую, — сказала Галина Іванівна й не стала продовжувати.

Співбесіда пройшла рівно. Майстерня займала дві кімнати в старій будівлі. Високі стелі, криві вікна, на стінах роздруковані креслення.

Пахло папером і трохи фарбою. Керівниця, жінка років 45, з коротким волоссям і швидкою мовою, спитала про досвід, незакінчену освіту, про те, чому архітектура. Оля відповідала чесно.

Їй сказали: «Дамо відповідь до п’ятниці».

Вона вийшла на вулицю й зрозуміла, що думає не про майстерню. Думає про те, як він сидів у кріслі й дивився у вікно, поки вона йшла.

Як не обернувся…