Настя не повірила в захмарну зарплату й вирішила перевірити оголошення особисто, не підозрюючи, що головна умова ховається за словами про сина господині
Стоп.
Вона дійшла до метро, спустилася, стала у вагоні. Людей було багато, вона трималася за поручень і дивилася в темне скло, де відбивалося її обличчя — блідувате, з темними колами, які вона не встигла як слід приховати.
Свєтка зателефонувала ввечері.
— Розповідай.
— Нічого розповідати.
— Олю.
— Його мати влаштувала щось на кшталт пастки. Знайшла мене заздалегідь, показала йому фото, а потім найняла ніби випадково. Він дізнався. Вирішив, що я частина цього.
— А ти?
— А я — ні.
— Але він не повірив?
— Я пояснювала.
— І?
— Попросив зібрати речі до вечора.
Свєтка помовчала.
— Він ідіот, — сказала вона нарешті.
— Він людина, яку зрадили. У нього рефлекс.
— Ти його захищаєш.
— Я просто пояснюю.
— Це одне й те саме, Олю.
Вона не відповіла. Свєтка зітхнула.
— Ти в нього закохалася.
— Я працювала в нього 8 тижнів.
— Це не відповідь на запитання.
Оля дивилася на стіну навпроти, на шпалери в квіточку, які бачила щодня останні кілька років і до яких так і не звикла.
— Не знаю, — сказала вона. — Може, й так. Уже неважливо.
— Важливо. Подзвони йому.
— Ні.
— Чому?
— Бо він попросив мене піти. Я пішла. Крапка.
— Олю.
— Свєто, годі. Я впораюся. Дякую, що подзвонила.
Поклала слухавку. «Впораюся». Вона говорила це вже стільки разів у житті, що слово перетворилося на рефлекс.
Мама захворіла. Впораюся. Кинула інститут.
Впораюся. Робота за роботою. Гроші впритул.
Впораюся. Давала собі раду. І зараз дам.
Просто треба почекати, поки мине це тупе відчуття в грудях, ніби чогось бракує. Звички. Лише звички.
8 тижнів. Це строк, за який звикаєш до місця. До ритму.
До запаху кави й до кроків на сходах. Не до людини. Просто до місця.
Вона майже переконала себе до неділі…
