Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Діти й далі не телефонують щодня. І, як не дивно, я перестала вважати це бідою. Андрій набирає мене раз на тиждень, інколи рідше, але тепер у його голосі менше напруження. Він недавно приїхав із пакетами продуктів, подивився кран на кухні, який давно підтікав, і вовтузився з ним майже годину. Я пропонувала чай, він сміявся й казав, що спершу переможе цю залізяку.

Потім ми сиділи за столом. Сонце лежало на клейонці, як у колишні часи. Андрій їв пиріг і розпитував про моїх знайомих із бібліотеки. Йому було цікаво — не просто з ввічливості.

— Мам, ти якась інша стала, — сказав він, збираючись іти. — Спокійніша. З тобою зараз легко.

Я не стала відповідати довго. Лише обійняла його. Іноді слів надто багато, а обіймів достатньо.

Лідія теж стала дзвонити частіше. Ми говоримо про її роботу, про Софійку, про книжки. Іноді вона просить поради, і я намагаюся не перетворювати пораду на вказівку. Софійка нещодавно приїжджала до мене на вихідні. Ми пили чай із пирогом, і вона сказала, що їй у мене добре…