Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Після цього дзвінка я довго сиділа з погаслим телефоном у долоні й думала: змінилися діти чи змінилася я. Напевно, друге. Я перестала просити їх заповнити те місце, яке сама роками лишала порожнім.

Перестала перетворювати кожен дзвінок на доказ любові, а кожну паузу — на знак байдужості. Раніше я слухала не стільки їхні слова, скільки власний страх між цими словами. Тепер мені стало легше чути їх по-справжньому. А отже, і розмовляти стало легше всім.

Минуло три місяці від мого першого походу до бібліотеки. Моє життя не стало святковим чи гучним. Я так само живу сама в тій самій квартирі, вранці п’ю чай, приймаю таблетки, інколи розмовляю з геранню, коли поливаю її на підвіконні.

Я так само сумую за чоловіком, і його фотографія стоїть на полиці, куди падає вечірнє світло. Але дні перестали бути однаковими.

Тепер у мене є четверги, коли я заздалегідь складаю сумку й іду на зустріч. Є суботи, коли ми з Мариною гуляємо парком. Є дзвінки Софійці раз на тиждень: вона розповідає про школу, а я не повчаю, лише слухаю й інколи обережно раджу. Є книжки, що чекають мене на тумбочці…