Не робіть цього, якщо ваші діти вам не телефонують

Того вечора телефон таки задзвонив. Я здригнулася так, що ледь не впустила чашку. На екрані висвітився незнайомий номер. Металевий голос запропонував оформити кредит. Я поклала слухавку й іще довго сиділа, притиснувши долоню до грудей. Серце билося надто швидко, ніби повірило в диво раніше за мене.

Після цього я почала дзвонити сама. Спершу раз на кілька днів, потім частіше. Я вигадувала приводи, хоча розуміла, що приводи прозорі. Хотіла дізнатися, як здоров’я, як робота, що у внучки в школі, чи не збираються вони заїхати. Іноді Андрій скидав виклик, потім надсилав коротке: «Наберу пізніше». Іноді відповідав, але в його голосі чулося виснаження, яке одразу змушувало мене ніби зменшуватися.

Одного ранку я набрала його о восьмій. Хотіла лише побажати гарного дня. Він відповів швидко, але різко.

— Мам, ну знову? Ми ж учора говорили.

— Я тільки хотіла…

— Я не можу щодня висіти на телефоні. У мене робота, справи. Ти ж розумієш?

Я сказала, що розумію, хоча тієї миті розуміла тільки одне: мій голос став для нього тягарем…