Новенького зустріли грубо, та невдовзі в’язні зрозуміли, що дуже в ньому помилилися

Минуло три місяці.

Мій вирок передали на перегляд. Слухання призначили на кінець лютого 2018 року. Я перебував уже не в колонії, а в спеціальному слідчому ізоляторі великого міста. Формально все ще під вартою, але умови там відрізнялися від сьомої колонії так само, як зачинені двері відрізняються від забитих дошками. Стіни лишалися стінами, замки — замками, але довкола зникла влада барака, запах спільного страху й постійна потреба дивитися одразу в чотири боки.

Куратор приходив раз на два тижні. Сідав навпроти за металевий стіл, розкривав теку й розповідав, що відбувається. Людину, яка організувала мою справу у 2015 році, відсторонили від посади. Проти нього йшло одразу кілька розслідувань. У матеріалах спливали збройові канали, тиск на свідків, зв’язок із людьми на кшталт Барона, підроблені рапорти й ті самі закриті рішення, якими колись поховали моє справжнє життя.

Я слухав спокійно. Після всього пережитого новина про справедливість звучала не як фанфара, а як крапля води, що падає на камінь: повільно, вперто, без гарантії, що камінь трісне при тобі.

На початку лютого Куратор прийшов не один у сенсі паперів — із собою він приніс нову теку, тоншу за інші. Перед розмовою про справу він довго мовчав, і це мовчання мені не сподобалося.

— Марта подала запит до архіву відомства, — сказав він нарешті. — Просить додаткові відомості про обставини загибелі батька. Для навчального проєкту про пам’ять, як вона написала. Запит автоматично потрапив до нас. За твоєю старою справою всі такі звернення проходять через наш відділ.

Я дивився на теку в його руках. Усередині ніби щось зупинилося.

Ось він, момент, якого я чекав і боявся два роки. Не у вигляді урочистої зустрічі, не у вигляді дверей, за якими донька кидається батькові на шию. А у вигляді тонкої теки, офіційного запиту й питання, на яке не можна відповісти за інструкцією.

Я міг сказати правду. Міг дозволити Кураторові підготувати зустріч, пояснення, захист, психолога, обережні слова. Міг повернутися в її життя живою людиною.

І міг не казати. Залишити все, як є. Для неї я загинув. Вона пережила цю смерть, наскільки можна пережити таке в дев’ятнадцять років. Вона будувала життя довкола втрати, і це життя, хай із болем, уже трималося. Моя правда могла не зцілити її, а зруйнувати знову.

— Що б ти зробив? — спитав я Куратора.

Він довго дивився на мене. Уперше за всі роки нашого знайомства в його обличчі не було готового рішення.

— Не знаю, — сказав він. — Чесно. Але яке б рішення ти не прийняв, я допоможу.

Я попросив часу до наступної зустрічі. Він кивнув і залишив мене з цією текою, яку не поклав на стіл, але яка все одно лишилася в камері важчою за будь-який замок…