ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Село тяглося ще кількасот метрів, потім дорога почала спускатися вниз, до темного лісу. Остання хата стояла осторонь від інших, почорніла, з низьким дахом і перекошеним ґанком. Біля неї, просто посеред дороги, стояла стара жінка.

Назар різко вдарив по гальмах. Машина клюнула носом і завмерла майже біля самих її ніг. Стара не відсахнулася, не спробувала відійти. Вона стояла рівно, спираючись на вузлувату палицю, у старому овечому кожушку й темній хустці, насунутій низько на лоб. Її обличчя було сухе, зморшкувате, схоже на кору старого дерева, але в поставі не було ні слабкості, ні розгубленості.

— Що їй треба? — Назар нервово натиснув на клаксон.

Сигнал розірвав сільську тишу, вдарився об стіни хат і ніби розчинився в сірому повітрі. Стара навіть не кліпнула. Вона дивилася крізь лобове скло так спокійно, наче бачила кожного з них наскрізь.

— Та що це таке, — вилаявся Остап, рвучко відчинив дверцята й вийшов. Мирон вискочив слідом, не вимикаючи камери. Йому потрібен був конфлікт — гучний, смішний, принизливий для цієї сільської баби.

— Гей, мати, ти дорогу переплутала? — гаркнув Остап, наближаючись. — Посунься. Ми тут не пішки гуляємо.

Стара підвела голову. Очі в неї виявилися світлі, майже прозорі, як тонка крига на річковій воді. У них не було ні страху, ні злості, ні звичного очікування подачки. Лише спокійне, моторошно ясне знання. Вона глянула на Остапове обличчя, на ланцюг у нього на шиї, на дорогий годинник, що блищав на зап’ясті, і затримала погляд саме там.

Від цього погляду Остап відчув себе не багатим гостем, якому всі мають поступатися, а хлопчиськом, що випадково виніс на мороз блискучу іграшку. Стара ніби не бачила вартості цих речей. Вона бачила інше: як відчайдушно він ними прикривається.

Остапові раптом захотілося відступити. Це бажання було коротке, безглузде й таке чуже, що він одразу ж розлютився на самого себе.

— Чого витріщилася? — процідив він. — Іди до хати, поки я тебе разом із палицею в канаву не відніс.

Стара заговорила тихо. Її голос не скрипів і не тремтів, але якимось чином перекрив і працюючий двигун, і Миронове хихотіння за плечем.

— Ліс вам постіль дасть. Ліс вас і вкриє.

Вона вимовила це не як погрозу й не як прокляття. Радше як людина говорить про те, що надвечір похолодає, а до ранку випаде іній. Остап розгубився лише на секунду, але ця секунда була помітна. Він звик до лайки, до благань, до спроб домовитися. На спокійну впевненість він не знайшов відповіді.

— З глузду з’їхала, стара, — хрипко кинув він і навмисне зачепив її плечем, обходячи. — Знімай, Мироне. Буде що ввечері показати.

Вони об’їхали стару по самому узбіччю. Назар, проїжджаючи повз, мимоволі глянув у бокове вікно. Вона так само стояла посеред дороги, але не дивилася їм услід. Її погляд був спрямований туди, куди йшла колія, — у темну пащу лісу…