ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Назар натиснув на клаксон. Пронизливий звук прокотився просікою, зачепився за штабелі й стих. Якийсь час нічого не відбувалося. Потім із-за лісовоза вийшли четверо чоловіків.

Це були не ті придорожні п’яниці, з яких Остап звик сміятися з вікна машини. Ці рухалися повільно, без зайвих жестів, як люди, що давно знають ціну кожному кроку. На них були старі ватяні куртки, важкі чоботи, засмальцьовані шапки. Обличчя — обвітрені, мідяні, порізані зморшками не стільки від віку, скільки від морозів, диму й тяжкої праці. Двоє тримали сокири, у третього на плечі висіла стара рушниця. Четвертий, бородатий, зі шрамом через ліву щоку, зупинився попереду інших.

Вони не підійшли до машини. Просто стали впоперек дороги й почали дивитися.

— Ну все, набридло, — сказав Остап, розчиняючи дверцята. — Зараз поясню їм, з ким вони говорять.

— Може, назад? — тихо сказав Назар. — Тут не розминутися. Давай просто повернемося.

Остап навіть не озирнувся.

— Назад їздять ті, хто боїться.

Він вийшов, смикнув яскравий піджак, поправив ланцюг так, щоб той ліг поверх коміра, і рушив до чоловіків. Мирон прочинив задні дверцята й виставив об’єктив у щілину. Він уже знову чекав видовища — як Остап кількома словами поставить цих грубих мужиків на місце.

— Здоровенькі були, — голосно промовив Остап, зупинившись за кілька кроків. У його голосі звучала показна приязність, за якою легко читалася погроза. — Машину приберіть. Нам проїхати треба.

Чоловіки мовчали. Їхні погляди повільно пройшлися по його одягу, по ланцюгу, по годиннику. Вони дивилися без заздрості й без страху, як дивляться на дивну, дорогу, але непотрібну річ, занесену вітром у лісову багнюку.

Уперед вийшов бородатий зі шрамом. Його звали Левко. У бригаді він був старшим: людина, що пережила війну, потім тюрму за бійку з ножами, а згодом знайшла в лісі єдине місце, де минуле не ставило зайвих запитань. Він умів говорити мало й точно.

— Далі дороги для вас немає, — сказав він низьким хриплуватим голосом. — Розвертай свою машину й їдь назад. Тут чужим робити нічого.

Остап усміхнувся.

— Ти не зрозумів, дядьку. Мені треба туди, — він кивнув за лісовоз, — отже, я туди проїду. Ти знаєш, чия це машина? Знаєш, хто мій батько?

Він назвав прізвище. Там, у великому місті, це прізвище діяло краще за будь-яку перепустку. Люди блідли, робили потрібні дзвінки, відчиняли зачинені двері й зачиняли незручні справи. Остап чекав звичної реакції: поглядів убік, ніякового покашлювання, поспішного бажання поступитися.

Левко навіть не кліпнув. Чоловік із рушницею коротко всміхнувся й сплюнув у багнюку.

— Твій батько, може, десь там і важлива людина, — промовив Левко. — Тут ліс. Тут його ім’я порожнє. І ти сам порожній, якщо без цього імені нічого не можеш…