ОДНА ФРАЗА старої обернулася для МАЖОРІВ найжорстокішим випробуванням у їхньому ситому житті

Щойно останні сільські хати зникли за поворотом, світ змінився. Ліс зімкнувся над дорогою важкими кронами, і денне світло стало рідким, смугастим, ніби просіяним крізь мокру хвою. Повітря тут було інше — густе, холоднувате, просякнуте смолою, прілим листям і сирою землею. Гілки дряпали боки позашляховика неприємним скреготом, наче ліс перевіряв чужу машину на міцність.

За вікнами більше не було дворів, людей, ліній електропередач, навіть звичного сміття на узбіччях. Лише стовбури, мох і безконечна глибина між деревами. Усе, що здавалося їм захистом, поступово втрачало сенс: музика звучала безглуздо, сміх став рідкісним, а блискуча машина — надто крихкою для цієї сирої зеленої тісноти.

Назар їхав повільніше. Ґрунтівка перетворилася на лісовозну просіку, розбиту важкою технікою. Машину кидало з боку в бік, колеса пірнали в ями з чорною водою, мотор ревів на зниженій передачі. Остап знову дістав флягу, зробив великий ковток і скривився. Алкоголь зігрів горло, але не прибрав того липкого роздратування, що лишилося після зустрічі зі старою.

— Далеко ще? — спитав він.

Назар однією рукою тримав кермо, другою намагався розгорнути пошарпану карту.

— За картою небагато. Кілометрів п’ятнадцять, може, менше. Тільки тут на папері одна дорога, а в житті їх п’ять, і кожна схожа на пастку.

— Не ний, — озвався Мирон. — Доїдемо. Розпалимо вогонь, м’ясо посмажимо. Зате жодної міської сморідні.

Але веселощі вже не клеїлися. Ліс був надто однаковий і надто мовчазний. За кожним поворотом відкривалася та сама картина: мокрі стовбури, сірий мох, переплутане коріння, низьке небо між верхівками. Навіть звук двигуна тут здавався слабшим, ніж мав би бути, ніби ліс ковтав його без відлуння.

За пів години дорога пішла вгору. Позашляховик із натугою виповз на глинистий підйом, колеса зірвалися, потім знову знайшли зчеплення. Коли машина вибралася на рівне місце, Назар різко загальмував.

Просіка була перекрита.

Поперек дороги стояв важкий лісовоз із вицвілою кабіною й бортами, обліпленими старою багнюкою. Він виглядав не покинутим, а поставленим навмисне — як ворота, за якими починалася чужа територія. Праворуч між деревами виднілися штабелі свіжоспиляних колод і низький вагончик, із труби якого тягнувся тонкий дим. Місце було схоже на лісопилку, про існування якої воліють не говорити вголос.

— Та що за день такий, — видихнув Назар.

Остап поставив флягу в бардачок і з силою грюкнув кришкою.

— Сигналь. Нехай прибирають своє залізяччя. Я не збираюся тут ночувати через якихось лісових обірванців…