Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

Після випускного Надія зникла з поля зору однокласників. Ніхто особливо її не шукав — і це було полегшенням. Вона вступила вчитися на харчового технолога, бо хотіла колись працювати там, де їжа не буде забороненою, принизливою, здобутою зі страхом. Та булочка стала для неї не просто шкільним епізодом, а раною, довкола якої виросло вперте бажання вижити.

Коли батька вже поховали й додому можна було повертатися без внутрішнього стискання, вона якось прийшла з занять і побачила маму незвично пожвавленою.

— Надю, вгадай, хто дзвонив?

— Хто?

— Андрій Бойко. Пам’ятаєш, у нього батьки лікарі? Він теж у медичному вчиться. Питав тебе.

— Навіщо?

— Поговорити хотів.

— Мамо, не треба. Якщо хтось із них ще подзвонить, скажи, що я поїхала. Або що мене немає зовсім.

Вона зачинилася у ванній і довго стояла, тримаючись за край умивальника. У школі Андрій їй подобався, але вона не дозволяла собі навіть дивитися на нього довго. Хороша сім’я, лікарі, спокійна впевненість, інше життя — усе це було не для Опудала. Андрій не знущався, не вигадував образливих слів, не реготав голосніше за всіх. Але й поруч не ставав, коли її принижували.

Тепер він сидів навпроти — дорослий, шанований, із втомленим лікарським поглядом. А довкола були ті самі обличчя, ті самі інтонації, тільки зморшки біля очей і дорогі годинники на зап’ястях. Надія взяла келих, збираючись сказати нейтральний тост, але в цю мить залу накрила темрява…