Однокласники вважали її невдахою, аж поки одна мить не показала, ким вона стала насправді.

Гості зашуміли, хтось нервово засміявся, хтось потягнувся до телефона. В темряві Надія намацала свій апарат і натисла службовий виклик; через збій розмова несподівано пішла не в динамік телефона, а через залову систему зв’язку.

— Семене Артемовичу, що в нас відбувається?

За столом стихли не одразу: з динаміків лунав її власний голос — рівний, холодний, робочий.

— Надіє Степанівно, схоже, знову технічний збій. Може, не наша лінія, а загальне відключення.

— Я просила усунути ризик із проводкою остаточно.

— Ми усували, усе перевіряли…

— Недостатньо. Уявіть повну залу, банкет, дітей, літніх гостей. Один збій — і ми відповідаємо за все. Що саме було зроблено?

— Я зараз підніму документи, але…

— Спершу запускайте резервне живлення. За десять хвилин чекаю вас у себе. Без виправдань.

Світло спалахнуло так різко, що кілька людей примружилися. Розмови обірвалися. Усі дивилися на Надію, а вона спокійно взяла виделку й доїла салат, ніби нічого особливого не сталося.

— Надю, — першим видавив Тарас, — це зараз ти говорила? Тобто… ти?

— Я.

— Ти тут хто? Адміністраторка?

— Ні. Власниця. Цей ресторан мій.

Тарас присвиснув і вперше за вечір не знайшов, чим добити фразу.

— Зачекай, — Лариса повільно поставила келих. Поштивість у її голосі з’явилася так раптово, що звучала майже смішно. — Це ж найвідоміший заклад у місті. Усі кажуть, власниця — якась Надія Савчук, таємнича жінка.

— Тепер знаєте. Савчук — прізвище по чоловікові. А ресторан названо на мою честь.

— І чоловік твій… той самий?

— Той самий.

— А кондитерське виробництво «Надія» теж ваше?

— Наше. І живемо ми в тому закритому селищі, про яке ви говорили. У тому, куди, здається, пускають не всіх…