Один вечір поруч із тіткою Людою відкрив мені те, чого інші воліли не помічати

Я саме вийшов у коридор по воду й зупинився біля дверей кухні.

Мирослава помітила мене в дзеркалі й обернулася.

— Ну як? Не надто ошатно для домашнього чаювання?

Запитання було просте, але я все одно розгубився. Не тому, що в ньому був якийсь прихований зміст, а тому, що я не звик робити дорослим людям такі особисті зауваги. Мені здавалося, що будь-яке слово прозвучить ніяково.

— Ні, — сказав я після паузи. — Вам дуже пасує. Ви маєте святковий вигляд.

Вона всміхнулася, і в цій усмішці було полегшення.

— Дякую. А то я вже встигла подумати, що перестаралася. Іноді хочеться вбратися не для якоїсь великої події, а просто щоб вечір не здавався таким самим, як усі інші.

Я кивнув, не знаючи, що відповісти. Мирослава підійшла ближче й глянула на папери, розкладені на моєму столі.

— Проєкт просувається?

— Так. Майже. Залишилася остання частина й оформлення.

— Ти кажеш «майже» вже третій день.

— Бо щоразу знаходиться ще щось.

— Отже, робота серйозна…