Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Телефон завібрував у кишені й ніби повернув Лесю до звичного життя. Повідомлення було від виховательки: «Леся Андріївно, ви сьогодні затримуєтеся?» Вона видихнула, різко струснула головою, ніби могла витрусити з неї чужий шепіт, і майже побігла до школи.

Марк вилетів їй назустріч із таким захватом, ніби вони не бачилися не один день, а цілу вічність. У свої сім років він і досі обіймав її при всіх, міцно чіплявся за руку й розповідав про все одразу, збиваючись, перескакуючи з думки на думку. Леся знала: мине зовсім трохи часу — і він почне соромитися таких обіймів, відсуватиметься, ховатиме свої таємниці. Тому зараз вона дорожила кожним його дотиком.

— Мам, а Сашко сьогодні знову побився з Глібом! А Раїса Василівна так лаялася, що навіть Вовка замовк. А потім нам увімкнули фільм про динозаврів, і там був такий величезний хижак, прям із зубами!

Леся усміхалася, кивала, ставила запитання в потрібних місцях. Та думки вперто поверталися до Варвари Степанівни. Звідки незнайома жінка знала її ім’я? Звідки знала Назара? І чому саме світло в коридорі?

Дорогою додому Марк тримав її за руку так міцно, що пальці трохи нили, але Леся не віднімала долоні. Він був іще в тому віці, коли світ здавався величезним, але мама могла зробити його зрозумілим одним кивком. Він розповідав про все підряд: про загублений олівець, про суп у їдальні, про хлопчика, який приніс наліпки, про те, що у фільмі динозавр чомусь гарчав не так, як мав би. Леся ловила кожне слово й водночас почувалася зрадницею: частина її уваги все одно залишалася біля аптеки, поруч із тією бабусею, її прозорими очима й незрозумілим попередженням.

Чим ближче вони підходили до дому, тим сильніше Леся намагалася переконати себе, що нічого особливого не сталося. Мало яких літніх людей із примхами. Може, жінка переплутала її з кимось, може, почула ім’я випадково, може, просто хотіла якось віддячити й сказала перше, що спало на думку. Але чому тоді вона назвала Назара? Чому знала, що Леся — його дружина? І чому в цих словах було не ворожіння, а така певність, ніби бабуся не просила, а передавала термінову вказівку?

Удома все закрутилося звичним колесом. Уроки, вечеря, посуд, шкільна форма на завтра, короткі прохання сина, таймер на плиті. Назар прийшов близько дев’ятої. Пізніше, ніж зазвичай, хоча за останні місяці «звичайне» зсунулося кудись ближче до ночі. Він виглядав виснаженим: обличчя осунулося, під очима лежали тіні, плечі ніби весь час тримали невидимий тягар.

— Привіт, — кинув він, не цілуючи її й не зустрічаючись поглядом.

Раніше він обов’язково торкався губами її щоки. Раніше питав, як минув день, сміявся з Маркових розповідей, допомагав укладати сина, а потім вони разом сиділи на кухні, пили чай і говорили про все на світі. Леся намагалася згадати, коли це «раніше» закінчилося, та не знаходила точної дати. Усе змінювалося повільно, майже непомітно, як вода підточує камінь.

За вечерею Назар майже не розмовляв. Він їв, дивлячись у телефон. Марк намагався розповісти йому про фільм, про хижаків, про музей, де можна побачити справжні скелети. Назар відповідав короткими «угу» й «подивимось», навіть не піднімаючи голови.

— Тату, ну справді, підемо у вихідні? Там же такі кістки! — не здавався Марк.

— Я сказав: подивимось, — голос Назара став жорсткішим. — У мене зараз робота, Марку. Не до музеїв.

Дитина опустила очі в тарілку. Леся побачила, як згасла його усмішка, і боляче стисла пальці під столом. За себе вона вже навчилася мовчати. За сина — ні, але й сперечатися з Назаром у такі вечори було все одно що стукати долонею в зачинені двері.

Після вечері чоловік пішов у спальню, пославшись на головний біль. Леся вклала Марка, прочитала йому кілька сторінок казки й поцілувала в маківку.

— Мамо, — раптом прошепотів він, затримуючи її руку. — Тато мене більше не любить?

Леся відчула, як у горлі став тугий клубок.

— Звісно, любить. Просто він дуже втомився. У дорослих теж бувають важкі дні.

— А чому тоді він зі мною не говорить? Раніше говорив.

На це в неї не було чесної відповіді. Вона сама щоночі питала себе про те саме.

— Татові зараз тяжко, — сказала вона обережно. — Але це не означає, що він тебе не любить. Спи, мій хороший.

Вийшовши з дитячої, Леся довго стояла в коридорі. З-під дверей спальні тягнулася смужка світла. Слова Варвари Степанівни спливли так виразно, ніби бабуся знову шепотіла їй у вухо. «Не гаси світло». Дурниця. Повна, безглузда дурниця. І все ж, коли пізно ввечері Леся закінчила з посудом і підійшла до вимикача, рука зависла в повітрі. Вона всміхнулася сама собі, але світло залишила.

Назар уже лежав під ковдрою. Спав чи прикидався — Леся не знала. Вона лягла поруч, заплющила очі й стала чекати сну, та сон оминав її. Квартира стихла. Годинник на телефоні показував пів на дванадцяту, потім північ, потім пів на першу. Усередині росла незрозуміла, липка напруга.

Близько першої Назар обережно поворухнувся. Леся завмерла, рівно дихаючи, удаючи сон. Чоловік сів на ліжку. Кілька довгих секунд він не рухався, і вона відчувала його погляд на своєму обличчі. Потім він підвівся. Майже беззвучно вийшов зі спальні. У коридорі зашурхотів одяг, тихо клацнув замок вхідних дверей. Ще мить — і квартира знову занурилася в тишу.

Леся схопилася й кинулася до вікна. Із спальні було видно двір. За кілька секунд вона побачила Назара: темна куртка, кепка, швидка хода людини, яка не просто йде, а тікає від чогось. Він озирнувся, звернув до арки й зник у ночі.

Перша думка вдарила безжально. Інша жінка. Ось чому він став чужим. Ось чому не дивиться їй у вічі. Ось чому повертається пізно, відсторонюється, дратується. Леся затулила рот долонею, та схлип усе одно вирвався. Ноги ослабли, і вона опустилася на підлогу біля стіни. Сльози пішли одразу — гарячі, злі, принизливі. Усі виправдання, які вона вигадувала місяцями, розсипалися. Втома, робота, стрес, проблеми з начальством — усе виявилося жалюгідною ширмою, якщо він зараз ішов до тієї, поруч із якою міг бути живим…