Оля допомогла незнайомій бабусі в аптеці й отримала пораду, яка вночі виявилася зовсім не випадковою

Вона не знала, скільки просиділа на підлозі. Час розпався на шматки. То їй хотілося зібрати речі й піти з Марком до Назараної матері, то здавалося, що треба дочекатися чоловіка й усе висловити, то накочував липкий страх: а якщо він обере не її? Якщо скаже, що давно все вирішив?

Близько третьої клацнув замок. Леся, сама не розуміючи як, опинилася в ліжку, натягнувши ковдру майже до обличчя. Назар зайшов у спальню, роздягнувся в темряві й ліг. Від нього пахло морозним повітрям і чимось різким, маслянистим — чи то бензином, чи то машинним мастилом. Леся вловила цей запах і на мить розгубилася. Для побачення він був дивним. Та біль уже обрав пояснення й не хотів відступати.

Ранок минув ніби крізь мутне скло. Леся готувала сніданок, складала Маркові зошити, відповідала на його запитання із затримкою. Назар пив каву, гортай новини в телефоні й поводився так, ніби вночі нічого не сталося. Перед виходом він раптом цьомнув її в щоку — вперше за довгий час. Цей короткий поцілунок обпік сильніше за байдужість.

— Мамо, ти сумна, — сказав Марк дорогою до школи.

— Просто не виспалася, сонечко.

— А вночі ти плакала. Я чув.

Леся спіткнулася на рівній доріжці. Їй захотілося затулити синові вуха, очі, увесь світ довкола — аби тільки він не бачив, як руйнується їхня сім’я.

— Мені наснився поганий сон, — збрехала вона. — Нічого страшного.

Марк подивився на неї серйозно, майже по-дорослому, і раптом обійняв біля шкільних воріт.

— Мамо, я тебе люблю.

— І я тебе, рідний. Найбільше у світі.

На роботі вона ледве трималася. Кілька разів плуталася в призначеннях, забувала, куди поклала документи, машинально відповідала пацієнтам невпопад. Рита, її подруга й колега, помітила це швидко. Вона знала Лесю багато років і вміла бачити те, що та намагалася сховати.

— Так, — сказала Рита, зазирнувши в сестринську. — У тебе обличчя таке, ніби ти всю ніч цеглу тягала. Що сталося?

— Нічого.

— Лесю, не починай. Я тебе знаю. Це Назар?

Леся витримала всього секунду. Потім кивнула — і сльози знову хлинули, ніби стояли напоготові.

Вони вийшли у лікарняний двір, сіли на холодну лавку під голими гілками. Леся розповідала спершу збивчиво, потім дедалі швидше: про те, як Назар змінювався, як мовчав, як віддалявся, про бабусю в аптеці, про дивне попередження, про нічний вихід.

— Ти впевнена, що це жінка? — спитала Рита, уважно слухаючи.

— А що ще? Нормальний чоловік не виходить із дому о першій ночі просто так.

Рита задумливо крутила в пальцях незапалену сигарету. Вона давно кинула, але інколи тримала її, коли треба було думати.

— Бувають не тільки коханки. Борги, погрози, якась брудна робота. Чоловіки інколи так мовчать, що їх простіше кліщами розкривати, ніж змусити зізнатися.

Леся хотіла заперечити, але згадала дрібниці, на які раніше не зважала. Назар перестав купувати улюблену каву, відмовився від спортзалу, почав просити не витрачатися на зайве. Вона пояснювала це втомою, та тепер усі ці деталі склалися в інший, тривожний візерунок.

— І бабуся твоя, — продовжила Рита, — не схожа на випадкову божевільну. Вона дала адресу, назвалася. Звідкись же вона знає вас обох.

Леся згадала прозорі очі Варвари Степанівни. У них був біль, але не безум.

— Я піду до неї, — сказала вона раптом.

— Може, спершу з Назаром поговориш?

— І що скажу? «Любий, я прикидалася сплячою й бачила, як ти вийшов уночі»? Він або збреше, або замкнеться ще сильніше. Я маю зрозуміти, що відбувається.

Рита зітхнула.

— Гаразд. Тільки будь обережна. Якщо там щось небезпечне — дзвони мені. Або своєму братові.

Артем. Старший слідчий, людина з жорстким поглядом і рідкісною здатністю зберігати спокій у будь-якій біді. Леся чомусь не подумала про нього одразу. Та якщо історія виявиться не сімейною, а страшнішою за зраду, без нього не обійтися…