Пенсіонер на старій машині не поступився дорогою чиновнику з мигалкою — і зустріч закінчилася несподівано

Роман мовчав. Він міцніше стис кермо, насупився й натиснув на педаль, хоч усередині в нього все неприємно стиснулося. Заперечувати Олегові Петровичу було небезпечно: робота тримала його родину на плаву. Вдома Марина чекала дитину, гроші відкладалися потроху, обережно, майже зі страхом зайвий раз торкнутися накопиченого. Якщо його виженуть, довго вони не протягнуть. Інший такий заробіток швидко не знайдеш, а попереду витрати, від яких нікуди не сховаєшся. Тому Роман терпів і мовчав, як терпів уже не перший місяць.

Курява, піднята колесами, клубочилася за машиною каламутною завісою. Можливо, саме через неї Роман не одразу помітив попереду стареньку білу малолітражку.

Вона незграбно стояла на узбіччі, трохи розвернувшись носом до дороги, ніби водій намагався виїхати в потік, але не розрахував маневр. Маленька машина майже повністю перекривала вузький прохід, яким мав проскочити чорний седан.

Роман ударив по сигналу, мигнув дальнім світлом, потім іще раз. Малолітражка сіпнулася, безпорадно хитнулася на місці — й раптом заглухла. Водій устиг лише якось притиснутися до тротуару, лишивши зовсім вузьку щілину. За кермом сидів Павло Григорович — пенсіонер із втомленим обличчям і руками, що вчепилися в кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він дивився в дзеркало заднього виду на машину, що наближалася, і розумів: біда вже поруч.

З самого ранку він відчував, що день не складеться. Не треба було везти цю злощасну розсаду за місто, не треба було слухати Валентину, яка три дні поспіль ходила за ним по квартирі й повторювала одне й те саме: час, паростки переростають, земля чекає. Останнім аргументом стала сусідка Катерина, яка нібито вже висадила все до останнього кущика. Між жінками давно точилося тихе суперництво, і поразок Валентина не терпіла. Павло Григорович знав: не поїде — вдома спокою не буде…