Перед відправкою дід-сусід віддав солдатові старий хрестик зі словами: «З ним ти повернешся»

Вирок оголосили наприкінці лютого. Мельник отримав реальний строк за шахрайську схему, тиск на свідків і підроблені матеріали. Наталя — менший строк з урахуванням співпраці. Дмитро — умовний строк, відшкодування збитків, громадські роботи й співпрацю зі слідством.

Марія боялася, що Олександр спалахне, але він лише кивнув.

— Справедливо? — спитала вона пізніше, коли вони їхали додому у волонтерській машині.

— Не знаю. Але це покарання. Уже щось.

— Ти хотів більшого?

— Я хотів, щоб цього не було.

Удома він довго не міг вирішити, чи повертатися на службу. Лікарі говорили про комісію й наслідки контузії. Командир дзвонив і бурчав:

— Не геройствуй. Нам живі потрібні, а не красиві легенди.

Сергій приїздив у відпустку, приносив новини про Колю. Микола відновлювався важко й жартував, що ходить «як управдом після зборів мешканців».

Аня звикала до батька заново. Спершу боялася його різких пробуджень, потім навчилася стукати в спальню й питати: «Можна зайти у твій тихий режим?» Цю фразу підказала психологиня. Олександр спершу пручався.

— Я не псих, — сказав він.

Марія відповіла:

— Я теж. Але мені страшно. Ходімо разом?

І він пішов. На першій зустрічі він мовчав. На другій розповів про завал, на третій — про Дмитра. Про батька зміг тільки на п’ятій.

Навесні Іванові стало гірше. Якось Марія знайшла його на сходах: сидів на східці, тримався за груди й жартував, що просто присів подумати. Знову швидка, лікарня, ліки.

Олександр навідував його, хоч сам іще ходив із тростиною в погані дні. Приніс копію батькової записки в рамці. Іван довго гладив скло пальцями.

— Твій батько б радів, — сказав він.

— Що його виправдали?

— Що син вижив і не став таким, як ті, хто його ламав.

Олександр відвернувся до вікна. На лікарняному подвір’ї танув брудний сніг, з-під нього з’являлася чорна земля. Нічого красивого, але все одно весна…