Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

Слово «доказ» ударило Марію в груди. Вона раптом зрозуміла, що дихає коротко й часто. Перед очима спалахнула ніч смерті Миколи: зім’ята ковдра на дивані, чашка з недопитим чаєм, Барс, який дряпав двері кабінету, її власні руки, що не потрапляли ключем у замок, і тиша в домі — така важка, що вона відразу зрозуміла: щось сталося.

Але тоді все було надто швидко. Швидка. Запитання. Павло. Папка. Сусіди на сходовому майданчику. Барс, який не давав підійти до маленького килимка біля дивана, поки Марія не прикрикнула на нього крізь сльози. Вона думала, що пес збожеволів від горя.

А може, він уже тоді щось відчував.

Павло витяг телефон.

— Я сам подзвоню. Тільки потім не кажіть, що я заважав.

Він відійшов на два кроки, але Андрій уже набирав номер. Говорив спокійно, називаючи адресу кладовища, пояснював, що на похороні виявлено предмет, можливо пов’язаний зі смертю людини.

Марія стояла поруч із могилою й дивилася на прозорий пакет у багнюці. Їй хотілося підняти його, розгорнути папірець, дізнатися все негайно. Але вона не рухалася. Усередині неї, під шаром заціпеніння, починало прокидатися щось гостре, страшне й живе.

Не лише горе.

Підозра.

Після церемонії людей попросили відійти. Похорон продовжився змазано, як сон. Земля глухо падала на кришку труни. Марія не плакала. Сльози скінчилися ще в морзі, коли їй видали пакет із речами Миколи: годинник, ключі, зім’ятий носовичок і порожню коробочку з-під серцевих таблеток. Тоді вона притисла цей пакет до грудей і раптом згадала, як Коля за тиждень до смерті сміявся, вдягаючи шкарпетки різного кольору: «У нашому віці, Машо, треба бути яскравим».

Тепер його засипали землею, а вона думала не про смерть, а про бульбашку темного скла в чужому вінку.

Поліція приїхала за сорок хвилин. Двоє у формі й жінка в темному пуховику, яка представилася слідчою Тетяною Мороз. Вона говорила без зайвої м’якості, але не грубо. Оглянула пакет, сфотографувала місце, попросила людей, які бачили той момент, назвати свої дані.

Павло тримався впевнено, навіть надто.

— Я наполягаю, щоб зафіксували: вінок міг бути пошкоджений до нас, — сказав він. — Ми купили його в салоні. Жодних пакетів туди не клали.

— Ви особисто забирали вінок? — спитала Тетяна.

— Так.

— Самі?

Павло зам’явся на частку секунди.

— З дружиною.

Ольга кивнула, не дивлячись на слідчу.

— Чек зберігся?

— Удома, мабуть.

— Привезете.

Марія слухала, ніби здалеку. Барс сидів біля її ніг. Він заспокоївся, але все ще важко дихав і не зводив очей із Павла. Коли той намагався підійти ближче, пес тихо гарчав.

— Собаку теж треба буде оглянути? — нервово спитала Ольга.

— Собаку чіпати не будемо, — відповіла Тетяна. — А от із вами пізніше поговоримо докладніше.

Павло всміхнувся.

— Та заради Бога.

Але його усмішка здригнулася.

Додому Марія повернулася вже в сутінках. Андрій підвіз її своєю старою машиною. Барс лежав на задньому сидінні, поклавши морду їй на коліна. Його шерсть пахла дощем, кладовищенською землею і чимось рідним, домашнім, із колишнього життя.

— Я можу зайти, — сказав Андрій, коли вони зупинилися біля під’їзду.

Марія подивилася на вікна своєї квартири. На кухні не горіло світло. Микола завжди залишав маленьку лампу над плитою, якщо лягав спати раніше за неї. Казав: «Щоб дім не був сліпий».

Тепер дім був сліпий.

— Не треба, — сказала Марія. — Дякую.

Андрій не став умовляти. Лише дістав із бардачка папірець із номером.

— Подзвоніть, якщо що. У будь-який час…