Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

Вона кивнула, сховала папірець у кишеню й вийшла.

У квартирі стояв запах ліків, собачого корму й вистиглого чаю. На вішалці висіла куртка Миколи. Його домашні капці стояли біля дивана так, ніби він просто вийшов у ванну. Марія зняла пальто, але шарф зняти забула. Барс пройшов кімнатами, обнюхав кути, потім сів біля дверей кабінету й тихо заскиглив.

Кабінет був зачинений.

Павло зачинив його в день смерті, коли шукав документи. Марія тоді не помітила, як ключ опинився в нього. Потім він повернув зв’язку, сказав: «Я нічого не брав, не бійся». Вона була настільки розбита, що навіть не спитала, чому він узагалі туди заходив.

Тепер Марія дістала ключі. Руки тремтіли так сильно, що зв’язка дзвеніла. Замок піддався не відразу. Двері відчинилися з тихим скрипом.

Кабінет Миколи був маленький: стіл біля вікна, старий комп’ютер, полиця з книжками, коробки з паперами. Він займався ремонтом побутової техніки, вів замовлення, іноді допомагав сусідам безкоштовно. На столі лежали лупа, викрутки, чашка із засохлим чайним слідом і блокнот у клітинку.

Марія ввімкнула лампу.

Спочатку все здавалося звичайним. Але потім вона помітила: нижня шухляда столу зачинена не до кінця. Микола завжди засунував шухляди щільно. Вона потягнула ручку. Усередині лежали папки, старі чеки, гарантійні талони. Верхня папка була розкрита. З неї стирчав кутик фотографії.

Марія дістала фото.

На знімку були Микола й Павло, років п’ятнадцять тому, обидва молоді, на тлі недобудованого будинку. Того самого будинку, який Микола потім викупив у батьків, добудував, продав і купив цю квартиру з дачею. На звороті почерком Миколи було написано: «Паша знову пообіцяв повернути частку. Не вірю, але брат».

Марія сіла на стілець.

Вона знала, що в братів були давні майнові суперечки, але Микола не любив про це говорити. «Родина, Машо. Там усе хворе». Павло часто з’являвся, коли йому були потрібні гроші, зв’язки, підпис, допомога з машиною. Микола сердився, клявся, що більше не дасть ані копійки, а потім давав.

У блокноті на столі останній запис був зроблений за день до смерті.

«О 18:00 — С. біля кіоску. Забрати копію. Не казати Маші поки. Барс нервує на П.»

Марія перечитала рядок кілька разів.

«Барс нервує на П.»

Павло? Чи хтось інший?

Вона відкрила попередні сторінки. Там були звичайні записи: «Мельник — холодильник», «купити корм», «Маші — лампочки», «кардіолог 11:30». А потім за тиждень до смерті:

«Паша знову про довіреність. Відмовив. Сказав, що Маші потім буде важко. Погрожував судом. Записати розмови?»

Марія відчула, як шкіра на руках укрилася сиротами.

Вона дістала телефон, хотіла подзвонити Тетяні Мороз, але зупинилася. Що вона скаже? Записи в блокноті? Підозри? Пес рвав вінок? Пакет ще навіть не дослідили.

У цю мить телефон завібрував.

На екрані висвітилося: Павло.

Марія дивилася на ім’я, поки дзвінок не обірвався. За хвилину прийшло повідомлення:

«Нам треба поговорити без чужих. Не роби дурниць. Ти не розумієш, у що лізеш».

Вона сиділа нерухомо, поки екран не згас.

Потім сфотографувала сторінку блокнота, повідомлення й фотографію. Відправила все Андрієві. Не тому, що довіряла йому цілком — вона зараз узагалі нікому не довіряла, — а тому, що одна думка лякала її сильніше за смерть: якщо з нею щось станеться, все знову зникне в чужих руках.

Уночі вона майже не спала. Барс лежав біля ліжка, але кілька разів схоплювався й ішов до вхідних дверей. О третій ночі в під’їзді щось грюкнуло. Марія завмерла під ковдрою, слухаючи, як у неї калатає серце. Барс підвівся, підійшов до дверей і глухо загарчав.

Кроки віддалилися…