Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

Вранці Марія поїхала до відділку. Тетяна Мороз прийняла її в невеликому кабінеті з облупленою батареєю, стосом папок і запахом розчинної кави.

— Я хотіла показати вам дещо, — сказала Марія.

Вона поклала на стіл роздруковані фотографії сторінки блокнота й повідомлення Павла.

Тетяна довго дивилася.

— Оригінал блокнота вдома?

— Так.

— Нікому не віддавайте. Краще зараз з’їздимо й заберемо офіційно.

Марія ковтнула.

— Ви думаєте, це пов’язано?

— Я думаю, що ваш чоловік чогось остерігався. А що стосується пакета, попередньо: бульбашку відправили на експертизу. Папір поки що розгортали при понятих. Там розписка.

— Яка розписка?

Тетяна підвела очі.

— Павло Коваленко отримав від вашого чоловіка велику суму п’ять років тому. Зобов’язався повернути протягом двох років. Підписи, паспортні дані. Треба перевіряти справжність.

Марія заплющила очі.

П’ять років тому Микола продав гараж. Сказав, що гроші пішли на борги за ремонт дачі й лікування його матері. Марія не питала. Вони тоді тільки одружилися, їй здавалося неправильним лізти в минулу сімейну бухгалтерію.

— А флешка? — спитала вона.

— Із нею працює спеціаліст. Пошкоджень немає, але треба оформити все правильно.

— Чому це було у вінку?

— Оце гарне запитання.

Тетяна говорила спокійно, але Марія бачила: для неї це вже не «сімейний спектакль».

За годину вони разом приїхали до квартири. Андрій, якого Марія попросила бути присутнім, уже чекав біля під’їзду. Він тримав у руках пакет із хлібом і молоком.

— Про всяк випадок, — ніяково сказав він. — Ви вчора нічого не їли.

Марія раптом відчула, що зараз заплаче від цієї простої фрази. Не від співчуттів, не від «тримайтеся», а від хліба й молока.

Слідча вилучила блокнот, сфотографувала кабінет, попросила показати, де лежали ліки Миколи. Марія провела її на кухню. У шафці стояли коробочки: від тиску, для серця, знеболювальне для спини. Одна коробка була порожня.

— Ось за цим я їздила, — сказала Марія. — Він попросив купити нову упаковку. Я повернулася, а він…

Голос урвався.

Тетяна не квапила. Лише записувала.

Барс раптом підійшов до сміттєвого відра біля мийки й почав шкребти лапою.

— Барсе, не можна, — машинально сказала Марія.

Пес не відійшов. Він нюхав відро й скиглив.

Слідча присіла.

— Що там?

Марія відкрила кришку. Усередині були чайні пакетики, серветки, обгортки. Тетяна надягла рукавички й обережно витягла невеликий зім’ятий блістер від таблеток без коробки. На звороті була незнайома назва. Марія її не знала.

— Це його? — спитала Тетяна.

— Ні. У нас таких не було.

— Точно?

— Я б запам’ятала.

Тетяна поклала блістер в окремий пакет.

Марія дивилася на Барса. Він сів поруч, ніби зробив те, що мав зробити.

Після відходу слідчої квартира стала ще тихішою. Андрій залишився на кухні, полагодив хитку ніжку стільця, хоча Марія його не просила, потім довго мив кухлі в мийці.

— Ви можете не клопотатися, — сказала вона.

— Я не клопочуся. Мені так легше.

Вона вперше за ці дні подивилася на нього уважно. Андрій жив поверхом нижче. Розлучений, працював електриком у керуючій компанії, часто допомагав Миколі тягати важкі інструменти. Вони з Колею іноді курили у дворі, хоча обидва обіцяли кинути.

— Коля вам щось казав? — спитала Марія.

Андрій витер руки рушником.

— За два дні до смерті просив, щоб я приглянув за вами, якщо він раптом поїде.

— Поїде?