Під час прощання пес раптом кинувся до жалобного вінка, і невдовзі стало ясно, що він щось відчув

— Так сказав. Я ще пожартував: «Куди це ти зібрався?» А він відповів: «Не туди, куди хочеться». Я подумав, проблеми з братом. Він був якийсь смиканий. І Барс тоді на Павла кинувся, коли той заходив.

— Павло був тут?

Андрій кивнув.

— Увечері, позаминулого четверга. Я підіймався, двері були прочинені. Павло говорив: «Підпиши, і всі житимуть спокійно». Коля відповів: «Ти мені не погрожуй у моєму домі». Я пішов, не хотів підслуховувати.

Марія вчепилася пальцями в край столу.

— Чому ти мені не сказав?

— Я не знав, що це важливо. А потім… — Андрій опустив очі. — Після смерті Павло сам сказав у дворі, що в Колі з серцем давно погано, що ви за ним не доглядали. Я подумав, може, не моя справа. Пробачте.

Марія втомлено закрила обличчя руками.

Сором накрив її несподівано. Не за себе навіть. За те, як легко чужі слова перетворюють правду на попіл. Сусіди, родичі, знайомі — всі знали Миколу роками, але варто було Павлові сказати, що дружина «не догледіла», і кожен почав згадувати: а Марія ж працювала допізна, а вона ж іноді їздила до сестри, а Микола ж сам тягав сумки.

Ніхто не бачив, як вона ночами міряла йому тиск. Як ховала від нього солоні огірки. Як сварилася, коли він лагодив чужу пральну машину замість відпочинку. Як він сердився: «Не роби з мене старого».

За два дні після похорону Павло прийшов сам.

Марія відчинила двері на ланцюжок. Барс стояв поруч, напружений, як натягнута струна.

— Прибери собаку, — сказав Павло.

— Говори так.

Він озирнувся на сходовий майданчик.

— Машо, годі цирку. Ти зараз наламаєш дров. Думаєш, якщо знайшли якусь розписку, це щось змінює? Гроші були сімейні. Коля сам пропонував. А ти…

— А я що?

Павло наблизив обличчя до щілини.

— А ти остання, хто бачив його живим. Ти поїхала, він помер. У домі знайшли незрозумілі таблетки. Подумай, як це виглядатиме, якщо почнеться серйозна перевірка.

У Марії похололи пальці.

— Ти мені погрожуєш?

— Я тебе попереджаю. Є шанс вирішити по-доброму. Ти відмовляєшся від претензій на дачу. Квартиру поки не чіпаємо. Я забираю документи, які стосуються нашої родини. Ти живеш спокійно.

Вона дивилася в його очі й раптом ясно зрозуміла: Павло боїться. Не злиться, не зневажає — боїться.

— Іди геть.

— Машо…

— Іди геть, поки я не викликала Тетяну Мороз.

Ім’я слідчої подіяло. Він сіпнувся, наче дістав ляпаса.

— Дурна ти, — тихо сказав він. — Коля через тебе й загинув. Завжди лізла між нами.

Барс ударив лапами в двері так, що ланцюжок брязнув. Павло відскочив.

— Психована псина! — крикнув він уже зі сходів. — Її приспати треба!

Марія зачинила двері, повернула замки й сповзла на підлогу просто в коридорі. Барс тикався носом їй у плече, скиглив, намагався лизнути обличчя. Вона обійняла його за шию й нарешті заплакала — голосно, з хрипом, до болю в ребрах.

У наступні тижні життя перетворилося на довгий коридор із зачиненими дверима. Марія ходила на допити, підписувала папери, передавала речі Миколи, відповідала на одні й ті самі запитання: коли поїхала, де була, хто дзвонив, що їв Микола, чи приймав ліки, чи сварилися вони. Кожне запитання різало, навіть якщо його ставили спокійно.

Павло теж ходив на допити. Але під час зустрічей у коридорі він уже не погрожував. Лише дивився повз. Ольга одного разу зустріла Марію в нотаріуса й прошипіла:

— Ти пошкодуєш. Ми все втратили через тебе.

— Ви втратили Миколу, — сказала Марія. — Чи забули?

Ольга хотіла відповісти, але губи в неї затремтіли. На мить у її обличчі з’явилося щось людське — втома, страх, може, провина. Але вона швидко відвернулася.

Нотаріус, суха жінка в окулярах, пояснила Марії, що заповіт справді є. Микола залишив квартиру й дачу дружині. Павлові — старий набір батькових інструментів і листа, який мав бути переданий після сорока днів.

— Листа?