Після чотирнадцяти років роботи в багатому домі куховарку звинуватили в крадіжці, але справжня таємниця відкрилася вже в потязі

— Мамо, — сказав він тихо, — я виріс у дерев’яному будинку з піччю, а тепер моя мама живе в особняку. Життя дивне.

— Дуже дивне, сину.

Мирон зустрів його у вітальні. Вони потисли один одному руки. Двоє чоловіків із різних світів: один літній, багатий, який пережив зраду; другий молодий інженер, що виріс у скромності. Але обидва дивилися прямо, і обидва були порядними.

— Ваша мати врятувала мені життя, — сказав Мирон.

Андрій відповів:

— А ви врятували її від ганьби. Отже, ми обоє вам вдячні.

Софія й Надія швидко знайшли спільну мову. Марта й Остапчик гралися разом, ніби від народження були родичами. Вони називали одне одного братом і сестрою, хоча жодної крові між ними не було. Я дивилася на них і думала: кров багато важить, але не все. Іноді родина народжується не з спорідненості, а з вірності.

Годинник Павла Бурія залишився в Мирона. Юридично він належав мені, документи були оформлені, але одного разу він обережно спитав:

— Маріє, можна я носитиму його, поки живий? Він тепер для мене не тільки пам’ять роду. Він нагадує мені, як ти повернулася з дороги й урятувала мене.

Я сказала:

— Носи. Нехай іде біля твого серця. Потім сам вирішиш, кому його передати. Або я вирішу, якщо переживу тебе.

Він усміхнувся:

— От бачиш, ми вже сперечаємося як рідня.

Наприкінці літа ми всі поїхали на могилу Олени. Мирон, я, Богдан, Софія, Марта. Поклали квіти. День був тихий, теплий. Мирон стояв біля каменя довго, спираючись на тростину.

— Леночко, — сказав він нарешті, — ти просила мене зберегти Марію. Я не впорався. Я вигнав її. А вона зберегла мене.

Я не витримала й заплакала. Софія обійняла мене за плечі. Богдан стояв поруч із батьком. Маленька Марта тримала в руках квітку й дивилася на нас серйозно, ніби розуміла більше, ніж належить дитині…