Після довгої зміни я повернулася додому й зрозуміла, що невістка вирішила встановити в домі свої правила

— Гроші, які не повертають вчасно, не стають меншими, — спокійно сказав він. — Ви не зобов’язані прощати борг лише тому, що позичальник — ваш син.

Він посунув до мене кілька аркушів.

— Тут довіреність на представлення ваших інтересів. Тут заява про виселення. Тут позов про стягнення боргу. Можна додати вимогу компенсації моральної шкоди — з урахуванням систематичного приниження й тиску у вашому власному житлі. Суми там зазвичай менші, але заявити можна.

Я дивилася на рядки. Позивач — Віра Степанівна Бондаренко. Відповідач — Артем Павлович Бондаренко.

Мати проти сина.

Син проти матері.

— Це довго? — спитала я.

— Кілька місяців, якщо через суд. Швидко такі речі рідко вирішуються. Але іноді кілька місяців боротьби краще, ніж роки повільного руйнування.

Він не тиснув. Не вмовляв. Просто говорив, як лікар говорить пацієнтові діагноз: спокійно, чесно, без зайвого втішання.

— Ви можете зараз встати й піти, — додав він. — Ніхто не змушує вас починати. Але якщо почнете, відступити буде важко.

— Пізно відступати, — відповіла я. — Я вже все зрозуміла.

І підписала.

Довіреність. Заяву. Позов. Ще один аркуш. Потім дістала з сумки конверт із грошима — мої останні відкладені кошти. На ліки, на ремонт, на випадок, якщо зламається пральна машина. Я поклала їх на стіл як аванс.

— Це все, що в мене зараз є, — сказала я. — Але, здається, найчорніший день уже настав.

Андрій Васильович кивнув і акуратно прибрав конверт.

Коли я вийшла на вулицю, було яскраве сонце. Люди йшли у своїх справах, хтось сміявся біля зупинки, машини проїжджали повз, а мені здавалося, ніби я щойно ступила з урвища й ще не зрозуміла, чи розкриється парашут.

Увечері я повернулася додому пізніше, ніж звичайно. Дорогою зайшла до магазину й купила трохи їжі особисто для себе. Без зайвого. Про всяк випадок.

Відчинивши двері, я відразу почула голоси. Не два — більше. У квартирі було шумно, гулко, ніби тут зібралися гості.

Я пройшла до вітальні й зупинилася.

На моєму дивані сиділи батьки Інни. Мирон Степанович, широкий чоловік із животом і густими вусами, розташувався так, ніби диван належав йому. Поруч — Алла Романівна, ошатна, з акуратною зачіскою, у сукні, ніби вона прийшла не на сімейну розмову, а на прийом. Інна сиділа в кріслі. Артем стояв біля вікна й м’яв телефон у руках.

— А ось і господиня, — сказала Алла Романівна з усмішкою, в якій не було тепла. — Проходьте, Віро Степанівно. Давайте поговоримо спокійно, по-сімейному.

— Добрий вечір, — відповіла я й залишилася стояти. — Що в нас за зібрання?

Мирон Степанович відкашлявся.

— Ми тут усі переживаємо за вас. Вирішили обговорити ситуацію.

— За мене? — перепитала я. — Цікаво.

— Розумієте, — м’яко заговорила Алла Романівна, — квартира велика, ви вже не молода, робота важка. Прибирати, готувати, ходити на зміни — все це на вас. А молодим тісно. Вони сім’я. Їм теж хочеться окремості, нормального життя.

— Троє дорослих в одній квартирі — це завжди конфлікт, — підтримав Мирон Степанович. — Ви на іншому етапі життя. Вам би вже спокою, догляду, спілкування з ровесниками.

Я подивилася на Інну. Вона сиділа з таким виглядом, ніби зараз їй вручать диплом за турботу про свекруху.

— До чого ви ведете? — спитала я.

Інна пожвавішала.

— Ми знайшли для вас хороший варіант. Пансіонат недалеко від міста. Сучасний, чистий. Там лікарі, харчування, гуртки, прогулянки. Не те, що раніше, а зовсім інше.

— Будинок для літніх людей, — сказала я.

— Ну навіщо так грубо?