Після похорону чоловіка-зрадника жінка прийшла на цвинтар і зрозуміла, що її вчинок не залишився непоміченим

— Не називай її коханкою.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як у батареї клацає вода.

Анна дивилася на чоловіка й раптом зрозуміла, що перед нею стоїть чужа людина. Не Сергій, який тримав її за руку в пологовому. Не Сергій, який плакав, коли їхній маленький Артем уперше сказав «тато». Не Сергій, з яким вони клеїли шпалери, сварилися через гроші, їздили до тещі, купували на ринку картоплю, ховали його батька.

Чужий. З руками її чоловіка, з голосом її чоловіка, але чужий.

— Іди, — сказала вона.

— Куди я зараз піду?

— До Марини. Вона ж не коханка. Значить, прийме.

Сергій подивився на неї довго, з важкою образою, ніби це вона його зрадила. Потім пройшов до спальні, дістав спортивну сумку. Анна стояла в коридорі й чула, як він відчиняє шафу, кидає речі, застібає блискавку. Жодного «пробач». Жодного «я винен».

Перед дверима він затримався.

— Я завтра повернуся, поговоримо нормально.

Анна мовчала.

— І не треба дзвонити Артемові. Він на навчанні, йому це ні до чого.

Вона підвела на нього очі.

— Йому ні до чого знати, який у нього батько?

— Йому ні до чого твоя істерика.

Двері зачинилися.

Анна ще довго стояла в передпокої, дивлячись на його капці. Один лежав рівно, другий перевернувся підошвою догори.

За два дні Сергій повернувся. Не з вибаченнями — з нотаріально засвідченою довіреністю, яку навіщось показав їй здалеку, і словами:

— Треба квартиру ділити цивілізовано.

Анна подумала, що недочула.

— Що?

— Я не хлопчик, ти не дівчинка. Давай без спектаклів. У нас спільне майно.

— Ти пішов до іншої й через два дні говориш мені про квартиру?

— Я не пішов остаточно.

— А як це називається?

Він пройшов на кухню, налив води. Рука в нього тремтіла. Тоді вона вперше помітила, що він сильно схуд за останні місяці. Обличчя осунулося, під очима з’явилися сірі тіні. Але жалю не було. Тільки холод.

— Аню, у мене проблеми.

— У тебе совість померла. Це я бачу.

— Не починай.

— Які проблеми?