Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище

Вона підійшла. Він кивнув. — Як ви? — спитав він. — Нормально.

Він подивився на неї, коротко, оцінювально. — Нервуєте? — Ні, — сказала Оксана. — Я нервую, коли не знаю, чого чекати.

— Тут я знаю.

Дмитро з’явився за десять хвилин до початку. З юристом, молодим хлопцем у надто новому піджаку.

Вони пройшли до іншої лави. Дмитро кинув на Оксану погляд, швидкий, незручний, і відвернувся. Вона провела його поглядом спокійно.

Засідання тривало трохи менше години. Суддя, жінка років п’ятдесяти, втомлена, з акуратною зачіскою, вивчила документи, вислухала обидві сторони. Гнатюк говорив точно й коротко: «За сімейним законодавством спадщина не є спільно нажитим майном. Правова позиція позивача не має законних підстав». Юрист Дмитра намагався апелювати до морального боку питання.

Суддя його перебила. Неголосно, але так, що він одразу замовк. Рішення оголосили там само.

«Відмовити в задоволенні позову в повному обсязі». Оксана слухала, тримаючи руки спокійно на столі. Коли суддя закінчила, встала, подякувала.

Дмитро щось сказав своєму юристові півголосом, той кивнув. Вони пішли першими. У коридорі Гнатюк склав папери в папку.

«Очікувано», — сказав він. «Я знаю», — відповіла Оксана. «Але все одно приємно».

Він трохи підвів кутик рота, майже непомітно. Для нього, мабуть, це був еквівалент усмішки. Вони вийшли на вулицю.

Був уже початок весни. Сніг ще лежав у тіні будівель, але повітря змінилося, стало трохи м’якшим. Оксана підняла обличчя, просто так, до неба.

Заплющила очі на секунду. «Оксано Андріївно», — сказав Гнатюк. «Так». Вона розплющила очі.

«За три тижні спливе шестимісячний строк. Ви отримаєте свідоцтво про право на спадщину». «Знаю».

«Як збираєтеся розпорядитися?» Оксана думала про це вже давно, усі ці місяці потроху, не поспішаючи. І до суду в неї вже була відповідь. «Квартиру в столиці поки не чіпати, хай стоїть. Коли зрозумію, що робити далі, вирішу. Частку в об’єктах залишити, хай приносить дохід. Дачу залишити».

Вона помовчала. «Частину грошей — на житло тут. Винайняти нормальну квартиру. Я більше не хочу жити в Наталі. Вона не скаржиться, але це її простір, не мій». «Розумно», — сказав він.

І ще. Вона подивилася на нього. «Мені потрібен бухгалтер. Хороший. Для управління активами. У вас є рекомендації?» «Є, надішлю контакти».

«Дякую». Вони стояли біля сходів суду. Повз проходили люди.

Гнатюк дивився кудись убік. Не на неї. Просто в простір.

«Олексію Богдановичу», — сказала Оксана. «Так». «Дякую за весь цей час».

Він повернув голову. Дивився на неї секунду. «Це була робота», — сказав він.

«Я знаю», — відповіла Оксана. «Але добре зроблена робота заслуговує на подяку». Пауза.

«Ви добре її зробили». Він нічого не відповів. Просто кивнув.

Повільніше, ніж зазвичай. Свідоцтво про право на спадщину Оксана отримала в середу о пів на дванадцяту ранку. Левицька вручила його без церемоній…