Після пологів чоловік відмовився від Оксани й дитини, але несподіваний дзвінок невдовзі змінив її становище
Просто поклала на стіл, підсунула. Документ був теплий від принтера. Оксана взяла його, прочитала від початку до кінця, хоча знала зміст напам’ять.
Потім прибрала в папку. «Вітаю», — сказала нотаріус. Сухо, коротко.
Але в цьому короткому слові було щось справжнє. «Дякую, Ірино Олегівно», — відповіла Оксана. «Як донька?» Оксана трохи здивувалася.
За всі місяці Левицька жодного разу не питала про особисте. «Добре», — сказала вона. «Уже намагається перевертатися».
Нотаріус кивнула. Зняла окуляри. Протерла.
Надягла. «Микола Степанович був би задоволений», — промовила вона тихо. Не Оксані — радше собі.
Він хотів, щоб це залишилося в живих руках. Оксана нічого не відповіла. Просто сиділа секунду, тримаючи папку на колінах.
«Я постараюся», — сказала вона нарешті. На вулиці вона зателефонувала Наталі. «Усе», — сказала Оксана.
«Оформила?» «Так». Пауза. «І як?» — спитала Наталя.
Оксана стояла на сходах нотаріальної контори. Була середина весни. Дерева вже зеленіли.
Повітря пахло вологою землею і чимось квітучим. Сонце гріло щоку. «Дивно», — сказала Оксана.
«Усе те саме, що вчора, але по-іншому». «Це і є по-іншому», — філософськи зауважила Наталя. «Їдеш додому?» «Спершу заїду до Гнатюка. Треба підписати кілька паперів щодо переоформлення». «Ага», — сказала Наталя. Голос був абсолютно нейтральний, що саме по собі було підозріло.
«Наталю, що?» «Це робоча зустріч». «Звісно», — погодилася подруга. «Щасливої робочої зустрічі».
Оксана прибрала телефон у кишеню й пішла до зупинки. У бюро «Гнатюк і партнери» вона була раніше призначеного часу, хвилин на десять. Секретар, той самий молодий хлопець, провів її одразу.
«Олексій Богданович сказав: як прийдете — одразу до нього». Гнатюк стояв біля вікна, коли вона зайшла. Не за столом, біля вікна.
Дивився на вулицю. Обернувся. «Отримали?» — спитав він.
«Так». Вона дістала з папки свідоцтво, поклала на стіл. «Ось».
Він узяв. Прочитав. Уважно, не поспішаючи.
Повернув. «Добре». Він сів за стіл, відкрив папку з паперами.
«Тоді щодо переоформлення. Квартира в столиці, реєстрація переходу права власності через службу реєстрації прав. Зробимо через реєстраційний центр. Я вже підготував пакет. Частка в об’єктах — те саме. Рахунки?» «Банки вже повідомлені. Вони відкриють доступ після пред’явлення свідоцтва. Це займе три-чотири дні».
«Добре», — сказала Оксана. «Що мені підписати зараз?» Вони працювали близько сорока хвилин. Чітко, швидко.
Оксана підписувала. Гнатюк пояснював кожен документ однією фразою. Вона уточнювала тільки те, що було незрозуміло.
Добрий ритм, вироблений за пів року. Коли останній папір був підписаний і прибраний у папку, Гнатюк закрив її, вирівняв стос документів на столі. Встав.
Пройшовся до вікна. Оксана не йшла. «Олексію Богдановичу», — сказала вона.
«Так». «У мене є запитання. Не по справі».
Він обернувся, дивився на неї рівно, без виразу. «Слухаю». «Ви сказали минулого разу, що Микола Степанович казав вам, що ви надто багато працюєте».
Вона дивилася на нього прямо. «Це досі так?» Він помовчав секунду. «Ймовірно».
«Чому?» «Тому що я так звик», — сказав він. «Так простіше, ніж інакше». «Простіше не означає краще».
«Я знаю». Оксана помовчала. «Ви були одружені», — сказала вона.
Це було твердження, не запитання. Вона не знала напевно, але щось у ньому, у тому, як він іноді замовкав посеред фрази, як реагував на деякі слова, говорило про це без слів. Гнатюк не здивувався.
«Так», — сказав він. «Три роки тому розлучився». «Через роботу?» «Почасти».
Пауза. «Я вів велику справу. Майже рік без вихідних».
«Вона пішла під час неї. Я дізнався в останній день слухань». Оксана дивилася на нього.
«Це боляче», — сказала вона просто. «Було», — відповів він. Теж просто, без драми.
«І відтоді тільки робота». «Робота не йде в найневідповідніший момент», — сказав він. Це могло бути гіркою іронією.
Але в його голосі іронії не було. Тільки констатація факту, яку він давно прийняв. Оксана встала, взяла папку.
Підійшла до столу й простягнула руку. Формально, як вони завжди прощалися. Він потис їй руку, але не відпустив одразу.
Затримав на секунду довше, ніж зазвичай. «Оксано Андріївно», — промовив він. «Так».
«Формально наша робота завершена. Переоформлення, технічні деталі. Я впораюся без зустрічей».
«Я розумію». «Я хочу сказати, — провадив він повільніше, — що мені було цікаво ці пів року». Вона дивилася на нього.
«Мені теж», — сказала вона. Пауза. «Можна запросити вас на вечерю?» — спитав він.
«Не по справі, просто». Оксана помовчала секунду. Не тому, що сумнівалася, а тому, що хотіла відповісти точно.
«Ми більше не в ділових стосунках», — уточнила вона. «Формально — ні». «Тоді можна».
Він кивнув, відпустив руку. Щось у його обличчі змінилося, зовсім трохи, ледь помітно. Не усмішка, але щось поруч із нею.
«У п’ятницю?» — спитав він. «У п’ятницю», — погодилася Оксана. Вона вийшла з бюро й пішла вулицею.
Весняне сонце було яскраве, трохи різке. Десь попереду гуркотів трамвай. Оксана йшла й думала про те, що їй треба сьогодні поїхати дивитися квартиру…
